Спадкування: актуальна практика Верховного Суду

Про ключові моменти судової практики щодо спадкування: позиції Верховного Суду, оспорення заповітів та особливості спадкування в умовах воєнного стану.

У роботі адвокати часто зіштовхуються з найбільш емоційними та складними аспектами людського життя: питаннями спадкування. Спадщина — це не лише майно, яке залишається після смерті людини. Це також її історія, сімейні зв’язки, спогади й, на жаль, конфлікти, які виникають між спадкоємцями.

Верховний Суд у своїх рішеннях останніх років чітко окреслює принципи, якими слід керуватися при вирішенні таких справ. Сьогодні я розкажу про найважливіші правові позиції, які сформувалися в практиці суду, та поділюся власними спостереженнями.

Спадщина — це не лише процес передачі майна від однієї особи до іншої, а і складний юридичний механізм, який потребує уважного підходу. Відповідно до українського законодавства, спадкоємцем вважається особа, яка фактично прийняла спадщину.

Це можна зробити двома шляхами: або постійно проживаючи зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України), або подавши відповідну заяву нотаріусу чи уповноваженій особі місцевого самоврядування в сільській місцевості (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

Сам момент відкриття спадщини надає спадкоємцям лише право вибору: прийняти чи відмовитися від спадщини. Проте лише після прийняття спадщини особа отримує статус правонаступника і стає відповідальною за всі права та обов’язки спадкодавця. Важливо, що право на спадщину надається лише тим спадкоємцям, які були живими на час її відкриття, чи тим, хто мав відповідні підстави за заповітом.

Юридична універсальність спадкування полягає в тому, що спадкоємець не може обрати лише частину майна, відмовившись від іншої. Прийняття частини спадщини автоматично означає прийняття її в повному обсязі (підп. 3.14 п. 3 гл. 10 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Проте на практиці багато хто намагається скористатися «вибірковим» підходом, наприклад, привласнюючи права на майно, але уникаючи відповідальності за борги спадкодавця.

Згідно із судовою практикою, факт проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини прирівнюється до її автоматичного прийняття. У таких випадках спадкоємець має право звернутися до нотаріуса лише для оформлення свідоцтва про право на спадщину, а не подавати заяву про її прийняття.

На жаль, трапляються ситуації, коли нотаріуси помилково відмовляють у видачі свідоцтва, вимагаючи звернення до суду для встановлення додаткового строку на прийняття спадщини. Верховний Суд неодноразово підтверджував, що такий підхід є неправомірним, оскільки спадкоємці, які проживали разом зі спадкодавцем, автоматично вважаються такими, що прийняли спадщину (постанова ВС від 06 березня 2018 р., справа № 164/1056/15-ц).

Принцип свободи заповіту: фундаментальна основа

Однією з ключових засад спадкового права є свобода заповіту. Це означає, що людина має право самостійно визначити, кому і як розпорядитися своїм майном після смерті. Утім, навіть цей принцип не є абсолютним. Закон встановлює певні межі для захисту прав інших осіб.

Наприклад, Верховний Суд у постанові від 25 травня 2021 року (справа № 522/9893/17) підтвердив, що порушення нотаріусом правил вчинення нотаріальних дій — зокрема, посвідчення заповіту поза межами нотаріального округу — більше не призводить до нікчемності такого заповіту.

Це рішення є важливим, оскільки раніше навіть дрібні формальні помилки могли зруйнувати волю заповідача. Суд зайняв позицію, що формалізм не повинен переважати над суттю права.

Разом із цим варто пам’ятати про обов’язкову частку. Неповнолітні чи непрацездатні діти, один із подружжя або батьки мають право на частину спадщини, навіть якщо заповідач цього не передбачив у заповіті.

І тут виникають цікаві нюанси: чи можна відмовитися від обов’язкової частки, чи допустимо зменшити її розмір через суд? Верховний Суд в окремих випадках допускає такі винятки, якщо це відповідає інтересам інших спадкоємців.

Оспорення заповіту: межі допустимого

Практика оскарження заповітів в Україні надзвичайно поширена. Часто спадкоємці за законом, які не були згадані в заповіті, намагаються довести його недійсність. Найпоширенішими підставами є:

• недієздатність заповідача на момент складання заповіту;
• порушення форми заповіту;
• вчинення заповіту під впливом обману, насильства чи зловживання довірою.

Однак, як свідчить постанова Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року (справа № 369/7921/21), навіть якщо секретар сільської ради посвідчив заповіт, не маючи на це офіційного повноваження, це не робить заповіт автоматично нікчемним.

Суд підкреслив, що Цивільний кодекс України не містить такої підстави для визнання заповіту недійсним. Це рішення підтверджує, що воля заповідача є ключовою, і формальні недоліки мають оцінюватися з урахуванням конкретних обставин.

Строки для прийняття спадщини: нові підходи

Один із найболючіших питань у спадкових справах — це строки для прийняття спадщини. Закон встановлює шестимісячний строк, протягом якого спадкоємець має подати заяву про прийняття спадщини або про відмову від неї. Що робити, якщо цей строк пропущено?

Верховний Суд у постанові від 26 червня 2024 року (справа № 686/5757/23) уточнив, що необізнаність про наявність заповіту може бути поважною причиною для поновлення строку. Але це стосується лише тих спадкоємців, які не належать до першої черги за законом. Наприклад, якщо людина дізналася про існування заповіту після смерті інших спадкоємців, вона має право звернутися до суду з відповідним клопотанням.

В умовах воєнного стану строки для прийняття спадщини також можуть бути продовжені. Це пов’язано з об’єктивними труднощами, такими як неможливість доступу до нотаріальних контор через окупацію територій чи інші форс-мажорні обставини.

Майно подружжя: спільне чи окреме?

Ще одне складне питання, яке часто виникає в спадкових справах, — це визначення частки в майні подружжя. Згідно із Цивільним кодексом, майно, набуте подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Однак що робити, якщо один із подружжя помер і спадкоємці претендують на це майно?

Верховний Суд неодноразово роз’яснював, що спершу необхідно визначити частку померлого в спільному майні, і лише потім вона підлягає спадкуванню. Наприклад, якщо квартира була придбана в шлюбі, то половина належить пережившому подружжю, а інша половина — спадкоємцям. Важливий нюанс: якщо між подружжям був укладений шлюбний договір, його умови можуть змінювати розподіл часток.

Спадкування з іноземним елементом

В умовах глобалізації багато справ про спадкування включають іноземний елемент. Наприклад, спадщина може включати майно за кордоном або спадкоємець може проживати в іншій країні. У таких випадках застосовуються норми міжнародного приватного права.

Цікавий приклад: якщо заповідач мав нерухомість у Німеччині, спадкоємці повинні враховувати, що там діють суворі правила оформлення заповітів і податкові обмеження. Німецьке законодавство передбачає високі ставки спадкових податків для далеких родичів і сторонніх осіб. Тому спадкоємцям нерідко доводиться враховувати закони кількох країн, щоб належним чином оформити свої права.

Спадщина під час війни: виклики та рішення

Війна принесла безліч проблем у сферу спадкування. Втрата документів, тимчасова окупація, визнання смерті осіб, які зникли безвісти, — усе це створює додаткові складнощі.

Судова практика показує, що ключовим фактором у таких справах є доказування. Наприклад, якщо людина загинула на окупованій території, але немає свідоцтва про смерть, суд може встановити цей факт на підставі показів свідків чи інших непрямих доказів. В

ерховний Суд також звертає увагу на необхідність дотримання прав переселенців і військових, які не можуть особисто бути присутніми для оформлення спадкових прав.

Ще одним важливим аспектом є права малолітніх, неповнолітніх і недієздатних осіб. За законом вони автоматично вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо не було заяви про відмову. У таких випадках суди також відхиляють позови про встановлення додаткових строків для прийняття спадщини, адже ці особи вже отримали свої права в силу закону (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).

Спадкування в Україні має глибокий універсальний характер: воно не лише передає майнові права, але й покладає відповідальність. Це вимагає від спадкоємців свідомого підходу до прийняття спадщини та дотримання законодавчих вимог, аби уникнути можливих юридичних труднощів.

Спадкове право — це тонка матерія, де кожна справа унікальна, а кожне рішення впливає на долі людей. Верховний Суд дедалі частіше підкреслює необхідність балансу між формалізмом і сутністю права, захистом волі заповідача та інтересів інших осіб. І хоча спадкові справи нерідко стають полем бою для родичів, адвокати мають бути тими, хто спрямовує сторони до мирного вирішення конфліктів.

Юридичний світ змінюється, як і життя, але одне залишається незмінним: право на спадщину — це право на пам’ять, гідність і турботу про наступні покоління.

📌 Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «Блоги».