Рішення ЄСПЛ «С.А. проти України» від 24.02.2022: чим воно цікаве?
З 2020 року ми бачимо як швидко змінюється світ: спочатку карантинні обмеження, сьогодні — широкомасштабна війна проти України.
А неефективні процеси й процедури продовжують бути чинними в українському законодавчому полі, що значно ускладнює життя як громадянам України, так і шукачам захисту в нашій країні.
24 лютого 2022 Європейський Суд з прав людини (далі — ЄСПЛ, Суд), за участі адвокатів БФ «Право на захист», постановив рішення в справі «С.А. проти України» («S.A. v Ukraine», заява № 7445/21). Це рішення є цікавим для практикуючих юристів і адвокатів з точки зору кількох аспектів.
У першу чергу воно є цінним тим, що ЄСПЛ вказав Україні на відсутність у заявника, який перебував в місці несвободи (в умовах Київського СІЗО) ефективного доступу до процедури надання статусу біженця.
В межах цієї процедури його твердження про наявну загрозу були б розглянуті відповідно до вимог Конвенції про статус біженців. А спосіб, в який міграційна служба розглядала спроби заявника подати заяву про визнання його біженцем, виявився неефективним.
Таким чином, це є загальною проблемою для осіб, які знаходяться в місцях несвободи (і це не тільки в СІЗО), та мають наміри подати заяву про отримання статусу біженця.
По-друге, рішення цікаве й важливе не тільки для адвокатів, які захищають шукачів захисту від екстрадиції (адже саме на фоні можливого видання в країну походження проблема неможливості подати заяву набула загрозливого характеру), а й для суддів, які розглядають справи, пов’язані з екстрадицією.
Суд в цьому рішенні фактично пояснив, що за бездіяльності органів Державної міграційної служби (далі — ДМС) саме суди, що розглядали екстрадицію, мали б не допустити видання людини в країну, де їй загрожує катування.
По-третє, ця справа стала особливо актуальною зараз, в умовах воєнного стану, коли територіальні органи ДМС допускають бездіяльність стосовно шукачів захисту, а саме, не приймають заяви про визнання біженцем, в той час, як процедури: екстрадиції, примусового видворення продовжують працювати у звичайному режимі.
У наш час тотальної роботи, навчання, проведення судових засідань в режимі «онлайн» у нашому законодавстві продовжує існувати вимога про те, що особа має особисто подати заяву до органу ДМС про бажання бути біженцем, і лише після того, як ця посадова особа приймає заяву та видає довідку про звернення, заява, що знаходиться на розгляді, та будь-які скарги на її відхилення автоматично призупиняють екстрадицію.
Цілком очевидно, що перебуваючи в місці несвободи, шукач захисту не зможе цього зробити: бо йому потрібно забезпечити участь перекладача, адвоката й елементарно надати можливість зробити ксерокопії та приготувати пакет документів, що в умовах СІЗО майже нереально зробити.
Крім того, в українському законодавстві не існує ані правил, ані встановлених процедур для організації відвідувань уповноваженими особами Державної міграційної служби та прийняття ними заяв про надання притулку від затриманих.
Отже, особа, яка знаходиться в будь-якому місці несвободи і є шукачем захисту, позбавлена можливості особисто подавати уповноваженій особі органу ДМС заяву про надання статусу біженця.
Крім того, такі особи взагалі позбавлені можливості навіть повідомити ДМС про намір подати таку заяву, враховуючи обставини цієї справи, де територіальний орган ДМС стверджував, що взагалі не отримував заяви від заявника. Внаслідок цього, твердження заявника про загрозу жорстокого поводження в його країні не були по суті розглянуті жодним національним органом влади.
Враховуючи вищезазначене, ЄСПЛ дійшов висновку, що буде порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції, якщо заявника буде видано з України. За відсутності розгляду по суті загрози, з якою він, як стверджується, може стикнутися у своїй країні.
Висновок Суду є цілком релевантним іншим його рішенням, в яких ЄСПЛ зазначає, що держава-відповідач повинна продемонструвати Суду, що вжила всіх заходів для того, щоб права людини в умовах СІЗО (та інших місць несвободи) було дотримано, незалежно від статусу особи.
