«По нас стріляли з танка, але ми вижили»: Ярослав Малик про життя на фронті

Ярослав Малик — юрист, правозахисник. В перший день повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем до Тероборони. Обороняв Київ, виконував бойові завдання в Ірпені та Бучі, а після їх звільнення — поїхав на передову на Харківський напрямок. 

Поговорили з ним про те, як і чому він долучився до ТрО, які ситуації виникали в перші дні, про виїзди до Ірпеня та Бучі, про випадки, коли він потрапляв під обстріли та загалом про те, як воно — жити на передовій. 

Чим ти займався до війни?

Правозахистом. Працював в Освітньому домі прав людини в Чернігові, був юристом в Громадянській мережі «ОПОРА» та членом “Правління +” Асоціації юридичних клінік України. А за два роки до цього працював в органах внутрішніх справ — був офіцером поліції, перебував в резерві миротворчої місії ООН. Це якщо коротко :).

А чому з поліції перейшов у правозахист?

За покликом серця :). Насправді я ще будучи в органах співпрацював з громадськими організаціями, наприклад, Асоціацією юрклінік. Зрозумів, що мені ця робота подобається, тому згодом перейшов у правозахист. 

Коли з’явилися перші думки піти до Тероборони?

Ще до початку війни. Але так склалося, що буквально напередодні я захворів на ковід, тому цей процес трохи затягнувся. 

А коли це все ж відбулося?

24 лютого я прибув до комісаріату, звідки мене направили до 130 Батальйону Тероборони Києва, з яким я раніше починав укладати контракт.

Там була величезна черга, в якій я простояв до ночі. Приїхав знову туди наступного дня о 7 ранку: підписав контракт і пішов служити.

Що було після цього?

Нам роздали зброю і почали формувати по взводах. Але спочатку було все не дуже злагоджено: ніхто нічого не знав і було багато людей, які ніколи не тримали в руках зброю. Оскільки я мав певний бекграунд, то почав трохи навчати як з нею поводитися.

Які були складнощі на початку?

Спочатку був хаос. Наприклад, у нас був friendly fire з одним із наших спецпідрозділів. А ще якось наші хлопці збили дрон, як потім з’ясувалося, теж одного з наших підрозділів. Вони не попередили, що літатимуть.

Крім того, на виїздах до Ірпеня чи Бучі, коли ми рухалися в пішому порядку, нам доводилося спілкуватися жестами. Адже радіоелектронні системи ворога глушили сигнал. Коли ми спілкувалися на великій дистанції по рації, то доводилось багато разів перепитувати і чекати на відповідь. 

Просто на початку у всіх був шок: як у командування, так і військових. Всі знали, що це станеться, але не знали, як все відбуватиметься.

Розкажи про виїзди до Ірпеня, Бучі. 

Ми виконували завдання з розвідки/дорозвідки, встановлювали протитанкові та протипіхотні засоби, міни тощо. Також використовували протитанкову зброю. 

Насправді мене дуже вразили наслідки окупації, коли ворог відступив. Ми були у підвалах, де російські солдати розстрілювали мирних людей… Це картина не для слабкодухих.

Що це за історія, коли ви потрапили під потужний обстріл в Ірпені?

Якось ми стояли біля одного із житлових масивів. Я якраз загнав авто під арку між будинками і почув, як летить снаряд в нашу сторону. Ми встигли забігти в цех і сховатися в шафі, де зберігалася фарба. Удар був такої потужності, що вся фарба висипалася на нас. Ми чудом вижили. Правда, одного побратима контузило. Будівля, де ми сиділи, була майже вщент розбита. 

Це з чого стріляли?

Та з усього: з САУ, мінами кидали в нашу сторону, але ми всі вижили. Взагалі, якщо на відкритому просторі з’являлися більш ніж два військових, відразу були прильоти. 

Що було після того, як звільнили Київську область? 

Ми поїхали в Харківському напрямку. Наша рота перша туди заїхала, але на позицію ми вийшли трохи пізніше, був час адаптуватися. Нашим завданням було утримати відбиті у ворога позиції,  а також висуватися у мобільних групах для виконання завдань. 

Ви були безпосередньо на «0»?

Так, безпосередньо на «0». Але лінія передової зміщалася. Часом були дні «відпочинку», якщо можна це так назвати. Це коли прилітає трохи менше великих снарядів :). 

Я чула, що у вас там якось стріляли з танка і САУ, проте снаряд не розірвався. Розкажи про цей випадок?

Якось ми зайшли в одне із сіл Харківської області, яке було під обстрілами. Я побачив, що один будинок, де жив дідусь, розбили. Зайшов подивитися, чи вижив він. Переконавшись, що чоловік живий, ми з побратимами пішли звідти по вулиці й раптом почули свист.

Зрозуміли, що прямо по нас щось летить. Ми розсипалися по дорозі: снаряд від танка пролетів прямо між нами, зрикошетив від дороги і полетів у город. Снаряд не розірвався, тому ми щасливчики. Потім жартували, що народилися в сорочці. 

Чи були ще моменти, коли ти думав, що вже все? 

Так, якось я поїхав на «0» підвезти хлопцям продовольство і заїхав в село, яке почали щільно обстрілювати. На дорозі було багато осколків і так сталось, що я пробив колесо. Але зупинятися не міг, адже йшли обстріли (в таких випадках краще не ставати).

Тому я продовжив їхати аж поки авто саме не стало. Я зрозумів, що сам, з пробитим колесом, в 100-200 метрах розриваються снаряди… Було трохи моторошно, але я зібрався, замінив колесо і таки доїхав. 

Чи було тобі страшно жити на передовій? 

Страх — це нормально. Але до нього звикаєш. Як і до того, що навколо тебе постійна небезпека. Скажу так: мені було страшно, що мені там не страшно. Бо це погано. 

Я радше почував себе мобілізованим. Адже потрібно бути готовим до виконання бойових завдань. 

Стрес теж був, бо ти збираєш всі свої сили. Не раз були ситуації, що ти їдеш на великій швидкості, а позаду тебе і перед тобою міни падають. Не скажу, що я відчував в цей момент страх. Коли починаються емоції, страх, паніка —  то важко тримати холодну голову. 

Ти навчився вже розрізняти «виходи гармат»? 

Як в пісні Жадана 🙂 Думаю, вже кожен, навіть цивільний, розрізняє, що летить і куди. В цьому і проблема цієї війни — дуже багато артилерійських обстрілів. А легкою піхотою це тримати не завжди виходить, м’яко кажучи. 

Ти нещодавно ховав свого побратима-друга…

Так, Шермана. Він був командиром роти — справжнім воїном і дуже відданим службі. Він став мені близькою людиною, можна сказати другом…

Ми мали тримати висоту, яка була дуже пристріляна. Закопатися там нормально неможливо. Тільки люди заходили, за 15 хв вже їх вивозили 300-ми. Шерман, жертвуючи собою, вивозив звідти і 300-х, і 200-х.

Того дня він дав команду виходити моїм хлопцям, які тримали гору. Сам залишився на позиції, оскільки він був командиром зведених підрозділів батальйону. Коли я їх побачив, то обійняв і заплакав. А згодом отримав повідомлення: «Шерман 200». Я не повірив спочатку, але, на жаль, це виявилося правдою. Наступного дня ми виконали евакуацію тіла…

Мені досі тяжко переживати смерть Шермана. Ми багато часу проводили разом. Важко змиритися з тим, що його немає. Він колись мені говорив: «Тут здружуватися і прив’язуватися до людей не варто». Напевно, він мав рацію… 

Щоб ти хотів сказати людям, які сумніваються, чи долучатися до ЗСУ?

Якщо людина відчуває в собі можливості, якщо підготовлена або має певний бекграунд в правоохоронній системі чи ЗСУ — я не бачу проблем не іти. А людям, які не підготовлені — все ж краще не йти. Вчити в бойових умовах дуже важко. Кидати людей в бій, які не пройшли підготовку, я не бачу сенсу.

Але кожна людина приймає для себе рішення. Треба розуміти, що навіть штабні посади «зі зброєю». Тобто в разі прориву вони також мають піти воювати. 

Заради чого ти воюєш?

Заради незалежності нашої держави. Ми захищаємо нашу рідну землю. Коли люди не можуть розібратися в себе в країні, звикли жити в рабстві, нав’язувати диктаторські ідеї і вбивати — то це вже не люди. А я хочу жити у вільній країні. 

Що ти зробиш відразу після перемоги?

Поїду в подорож: спочатку Україною, а потім за кордон, наприклад, на Тенерифе, куди я планував з’їздити весною. 

Спілкувалася Яна Собко