Миті між вибухами
Це третя частина щоденника Олексія Чернецького, позивний — Чернець. Раніше він був судовим репортером, зараз служить у Збройних силах України.
У цій частині щоденника ви дізнаєтесь про те як я закінчував навчання на кулеметника. Трохи дізнаєтеся, як воно знаходиться в госпіталі. І звісно ж розповім про свій перший бойовий виїзд.
Першу та другу частину про мобілізацію та навчання ви можете знайти тут.
Кулемети, дим та «розмінування»
Після Браунінга нас чекали кулемети Утьосова та ДШК. Стандартна збірка та розбірка колективної зброї. Але під час цього процесу відбулася цікава розмова.
– От чув історію, що один кацап скинув свої документи та одяг, прикинувся нашим і потрапив у госпіталь, — почав розповідати історію Маньяк. Спалився на тому, що борщ сплутав зі щами. Хіба наша людина може таке сплутати? А в самого руки й ноги накачані при тому.
– Руки ноги накачані, а в голові ніфіга не накачано, — додає Чакі.
– Ех, пацани не про те ви думаєте, не про те, — починає Ліптон не так бадьоро, як весело, як зазвичай він говорить. Почнемо з того, що в них теж є толкові специ. Не потрібно їх недооцінювати. Як там кажуть у нас на телебаченні, що там тупі орки, підари. Ну, може, і трапиться тупе й кінчене комусь із вас. А це тупе й кінчене візьме й когось із вас захуяре. І навіть совість мучити його не буде. Але проблема цієї історії в іншому. Вона б закінчилася не почавшись, якби ми не були настільки толерантні в мовному питанні. От вам історія. Наткнулися наші бійці в посадці на російську розвідку. І ті й ті російською спілкуються: «– А вы кто?» «– Разведчики. А вы?» «– Айдар». Ось так наших і знайшли мертвими в посадці, — сумно підбиває підсумки Ліптон.
– Мова — це ж маркер «свій/чужий» на бойових позиціях, — приєднуюся до розмови я.
– Так, але суть у тому, що у всіх цих подібних історій не було б, якби в нас проводилася нормальна українізація, а не «мне так удобно говорить». Ясно, що жорстко нав’язувати не потрібно, бо будуть бикувати у відповідь тупо із принципу, бо що ж ти мене примушуєш робити, що я не хочу. Але якось із цим питанням потрібно розібратися.
У нас у батальйоні мовних срачів мною помічено не було. Та й командування і бувалі кажуть, що всі до мовного питання ставляться з розумінням. Але на бойових краще переходити на українську.
Але що україномовні, що російськомовні росіян не люблять. От Алігатор російськомовний. Якось розповів, як йому довелося поспілкувалися з російським офіцером. На питання, а що ти тут забув відповідав, що приказ виконував.
– Приказ, він, блять, виконував, ще й почав мене розпитувати, а що буде з його людьми, — криво посміхається Алігатор.
– У честь офіцера походу почав грати, — каже Інженер.
– Та яка нахер честь, я ж йому й кажу, щоб він за себе думав, а то в мене руки чешуться його розірвати, — видно, що Алігатору ця ситуація запала в пам’ять. — Кого вони сюди прийшли захищати — російськомовних? Я сам російськомовний, а по мені стріляють. Бачив, як вони захищають мирних людей. Убивають, ґвалтують, мучать. А як у полон потрапляють, то я не знав, я просто виконував приказ.
– Та все вони прекрасно знають і розуміють, просто логіки в них шукати не треба, бо її немає, — наполягає Інженер.
– Приказ, блять, — веде далі свій монолог Алігатор, – я і без приказу знаю, чому воюю, щоб мирні люди менше страждали, вони ж такі як і я, тільки без зброї. А вони їх, суки, убивають.
Я ж просто сидів та уважно слухав. Часом бувалих бійців пробиває на такі от монологи. Можна сказати, що дещо патетичні, але їм хочеться виговоритися. Хочуть, щоб їх зрозуміли. Усім же нам цього хочеться.
Тільки специфіка в тому, що досвідченого солдата пересічному громадянину до кінця зрозуміти все одно складно через різницю життєвого досвіду. А хочемо ми цього, чи ні, але досвід нас формує. Якоюсь мірою і я не до кінця розумію того ж Алігатора, бо ще не маю бойового досвіду. Але скоро почну розуміти краще. Вибору ж то немає.
Коли ми зрозуміли принцип роботи та обслуговування всіх кулеметів, то почали їх пристрілювати. Так, наша основна колективна зброя — це Браунінг, але й перевірити в дії ДШК та кулемет Утьосова нам теж довелося.
З Утьоса ми стріляли, поставивши його на Багі. Ех, і намучились ми тоді. У цього кулемета досить-таки сильна віддача, а поверхня цього всепрохідного автомобіля, ну… Не дуже той підходить ця поверхня для стабільного закріплення кулемета. А спуск в Утьоса ніжний. От хочеться зробити малу чергу або ж навіть вистрілити одиночним. Але ніт, пускаєш чергу й ледь тримаєшся на ногах, щоб віддача не відкинула назад.
Особисто мені більше сподобалося стріляти з ДШК, не зважаючи на те, що він дуже гучний і глушить стрільця. Але він дуже точний і за рахунок своєї ваги має малу віддачу. Або ж, можливо, мені більше сподобалося стріляти із цього кулемета, бо з його допомогою я розмінував міну.
Так, мій постріл потрапив у міну. Хоч тут більше заслуга мого навідника та удачі, але все одно я відчув задоволення від цього діла. Чия міна? Наша.
Стріляли ми так інтенсивно, що умудрилися підпалити невелику посадку. Хто саме так із нас постарався точно не відомо. Але факт лишається фактом. Від пожежі вибухнула ще одна міна. Ми б пішли тушити вогонь, усе ж ми не якісь мудаки, але там була ще одна міна. А наші життя цінніші за якусь суху траву.
Так і проходили наші будні. Я відчуваю спокій та відсутність якихось екзистенційних розбіжностей. Мене мало цікавило майбутнє, яка буде моя подальша доля. Я знаходився тут і зараз. І зараз мені було добре.
Можливо, тому що я ще не знаходився на бойових позиціях та ще не відчув усі принади війни на своїй шкурі. А може, тому що після навчального батальйону отримав більше свободи. От Інженер каже, що ми просто позбулися рутини цивільних людей. Не потрібно думати про те, де взяти гроші, як встигнути закінчити роботу вчасно, як спланувати відпустку, що приготувати на обід. Нас не обтяжує вплив суспільства та необхідність безлічі виборів.
Історії госпітальних стін
Я потрапив у госпіталь. Ні, не через поранення під час виконання бойового завдання. Річ у тім, що за час армійського життя, як і більшість солдатів я підсів на енергетичні напої. От мій організм і сказав мені: «Господаре, кінчай у мене це заливати». Точніше так сказала моя підшлункова. От я і з панкреатитом і зліг у госпіталь. Досить-таки не героїчно, чи не так. Але, мабуть, краще вже так потрапити до госпіталю.
У госпіталі нестерпно нудно. Моїм завданням тут є лежання в ліжку, приймання ліків, крапельниць, уколів та перекури на подвір’ї. Щоб хоч чимось себе зайняти та провести час із користю, читав.
Взявся за «Вічність» Мілана Кундери. Усе ж він не так давно помер. Мені доводилося вже познайомитися з творчістю цього автора, коли читав «Нестерпну легкість буття». Досить-таки сумна в нього творчість. Пронизана тугою. Звичайно, там вистачає філософських роздумів та еротики.
А я люблю, що філософію, що еротику. Але мою увагу в його творчості більше привертають долі його персонажів. Він зображує хронологію їх життя. Не назвеш життя його персонажів занадто захопливим. Навіть унікальним не назвеш. Звичайна людська драма базована на внутрішніх протиріччях людської душі.
Ех, усі ми намагаємося втекти, але втекти не можемо. Це той випадок, коли моє власне життя набагато цікавіше за життя героїв книжки. І це вселяє в мене певний сум.
Річ у тім, що я боюся життєвої рутини, що вона перегризе мені хребет, пережує та проковтне, що з мене вивітриться весь авантюрний дух і мене буде чекати лише черга щоденних повторень. І мене будуть чекати лише копії копій. Сніданок за розкладом, робота за розкладом, дружба за розкладом, кохання за розкладом.
Так, від рутини не втекти. Вона навіть корисна. Я це усвідомлюю. Але не коли рутина стає пасткою. Це викликає в мене жах. Тому я все своє життя намагаюся уникнути такої ситуації.
Якщо починаю відчувати, що грузну в житті, як трясовині, то мене охоплює апатія. Апатія ж — найменш улюблена мною емоція. Вона позбавляє сил. А як каже моя бабуся: «Страшна не смерть, страшна безпорадність». Можливо, апатія і є синонімом смерті. Принаймні для мене.
У будь-якому разі, у моїй сім’ї до смерті ставляться по-філософськи. Принаймні про це явище ніхто не соромиться говорити з максимально спокійним тоном. Навіть про власну смерть.
Щоб уникнути відчуття безпорадності, почав отримувати задоволення від благ цивілізації, що надав мені госпіталь. Гаряча вода в душі — це шикарно. Як і зручне ліжко з матрацом.
І хоч якось намагався зайняти себе чимось корисним, крім книжок та роздумів. Наприклад, спілкувався зі знайомими волонтерами щодо потреб свого підрозділу, та як ці потреби можна закрити. Усе ж я сам не так давно був волонтером. От і знайомих волонтерів вистачає.
Ще мене тут навідала мама. Зустріч була недовгою, але сентиментальною. Усе ж це мама. Коли ми прощалася, вона плакала й не хотіла мене відпускати. Її можна зрозуміти. Ніхто не хоче втрачати близьких. А моє перебування на фронті для неї — постійне передчуття подібної втрати. Звичайно, на її місці так краще не думати. Але чи владні ми над подібними думками?
Також я слухав історії сусідів по палаті. Слухав про те, яка в кого була учебка. Хтось навіть проходив навчання в Британії. Зрозумів, що тренування там були жорсткіші, як фізичні, так і тактичні.
Ще почув історію, як один командир змусив солдат збирати відстріляні гільзи після одного з вуличних зіткнень у Бахмуті. Навіщо це було потрібно робити так ніхто й не зрозумів. Але командири бувають різні.
Один із сусідів по палаті був у полоні у вагнерівців. Розповідав, що, на диво, вони до полонених поставилися адекватно і швидко почали вести переговори про обмін. Тому в полоні він був недовго. Він сказав, що умови полону можуть залежати від того, до кого потрапиш.
На його думку, найстрашніші в цьому плані тувинці. Вони в цьому плані більші тварини, ніж буряти. Там можна повернутися і калікою.
ʼЩе розповів, що серед вагнерівців вистачає наших колаборантів. Не лише з ніким невизнаних республік, Криму, чи окупованих територій. Там є люди й із Дніпра, наприклад. За що ці колаборанти воюють, за ідею чи гроші так і не зрозумів.
Але, як це не було парадоксально, цей боєць мав комфортні умови полону саме через цих колаборантів. Абсурдність полягає в тому, що про обмін полонених швидко почав думати саме українець. Хоч і такий, що вбиває інших українців.
Також бачив солдат, які не можуть спати ночами, бо вони вже звикли до фізичних перевантажень. А в умовах госпіталю їх організм подібні випробування не отримує. От і добивають вони сигарету за сигаретою по ночах, занурившись у роздуми про дім. У будь-якому разі, кожного тут ночами починають накривати роздуми.
Привіт👋🏻
Ну ось ви вже в курсі, що я тепер оператор БПЛА.
Так сталось, що в нашому підрозділі нещодавно був «дронопад», тому нам для виконання бойових завдань дуже треба придбати кілька Мавіків.
Щоб закинути донат — тицяйте на кнопку, там вже відкрита банка для цього діла.
У тіні окопів
Було радісно та приємно повертатися з госпіталю. Усе ж там було страшно нудно. Лежиш, втикаєш у телефон, куриш, спиш, їси. Побратими були раді моєму поверненню, як і я був радий бачити їх. Усе ж за час проведений разом ми стали командою. Поки ж наступні декілька днів я міг насолоджуватися відпочинком, оскільки далі мене чекало бойове хрещення.
Одного на позицію мене точно ніхто не пустив би. Тому я поїхав із досвідченими людьми — з Вінні та Колесом. Колесо сам родом з-під Горлівки. У 2014 році переїхав до Харкова, коли почалися сумнозвісні події на Донбасі. Він не очікував, що знову побачить війну. У 2022 році йому довелося відчути прильоти градів по Харкову.
Спершу на позицію вирушили я та Колесо. Ми їхали на пікапі до точки евакуації. Далі ж до позиції потрібно було йти пішки. Дорогою я бачив зруйноване село, спалену техніку та викошені осколками та кулями лісосмуги.
– Дивись, он там Бахмут, — показав пальцем уперед Колесо.
Я ніколи не відвідував це місто раніше, тому не знав, яким воно було. Зараз же я бачив те, що від нього залишилося. А залишилося небагато. Коли ми приїхали, то швидко заскочили в окоп, щоби перекусити та перевести подих. Там же я розжився гранатами. Далі нас чекав шлях на позиції.
Йшли ми не з пустими руками. Крім екіпу та БК при нас ще були сухпаї та паки води. Ох, скільки разів я хотів кинути той пак із водою. Не зважаючи на звуки стрільби та вибухів, я не злякався. Не тому, що я такий безстрашний. Просто через недосвідченість я ще не усвідомлював, що в будь-який момент у дорогу може влетіти ворожий снаряд, або кулеметна черга могла мене збити з ніг.
Єдине, про що я думав, так це те, що мені слід кинути палити. Прийшовши на позицію, я запалив. Але спершу заліз у нору, стабілізував дихання, витер піт з обличчя. Що ж, не так уже й легко позбавлятися від шкідливих звичок.
Сама ж позиція не викликала довіри. Колись вона належала підарам. Коли їх звідси вибили, то поселилися ми. По суті, це була нора з імпровізованим бліндажем. Довіри до позиції не було, тому що лісосмуга, у якій вона знаходилася, була достатньо-таки рідкою.
Ми були майже у відкритому полі, і нас дуже добре було видно. Так ще й позицію прострілював кулемет. Принаймні над нашими головами пролетіли кулі, щойно ми залізли в нору.
У самій же норі страшно смерділо мертвечиною. Ми навіть думали, що під нами прикопаний кацап. Цю здогадку ми так і не перевірили. А то ж це ще копати потрібно. А якщо ми таки знайдемо в окопі мертвого окупанта, то його потрібно буде витягати на вулицю. Навіщо нам додаткова робота. Пізніше Колесо знайшов труп підара неподалік від нашої позиції.
У принципі за ці дні в нас було не так багато роботи. Ми просто охороняли нашу позицію та звітували по рації.
У першу ніч я не міг заснути. Всю ніч лежав, не знімаючи екіпірування з рукою на автоматі, прислухаючись до кожного звуку. У цей час Вінні насолоджувався міцним сном, так наче поруч не відбувається нічого страшного, а він знаходиться в себе вдома в зручному ліжку. У цей момент я йому заздрив.
– О, це вже прилетіло ближче, — я ще не міг зрозуміти, коли гатять по нам, а коли ні.
– Хах, це ще не близько, — засміявся Колесо, – коли буде близько, то ти зрозумієш.
Точно не скажу, що відбувається з організмом в екстремальних умовах, але в перший день мені дуже сильно хотілося відвідати туалет. А на позиції — це нелегке завдання. Постійно над головою літають дрони. І не знаєш, то наша пташка, чи ворожа. Якщо ворожа, то біда. Можуть скинути сюрприз на голову, а можуть коригувати артилерію. Тому зайвий раз не висовуватися.
Під ранок я вийшов до вітру. От стою я навколішках, щоб занизити силует та роблю свої справи.
– Чуєш звук, то гелікоптер підлітає, — висовує голову з нори Колесо, – страшна штука, від якої краще ховатися.
– Чорт, може мені залізти назад, — дещо перелякано кажу я. Усе ж не так-то весело померти з приспущеними штанами.
– Та розслабся, вертушка ще далеко.
Розслабитися виходило не так добре. Від рівня адреналіну аж дух перехоплювало. Як у людині може помістився стільки рідини? Здавалося, що я вже цілу вічність поливаю траву.
– О тепер ближче підлітає.
– Тепер точно залізаю назад.
Я швидко закінчую свої справи, затягую ремінь та залізаю назад. За час перебування на позиції почав розуміти, коли прилітає в наш сектор, а коли ні. А гатили підари солідно. Градами, мінометами, гранатометами, фосфором, з танків, гелікоптерів, літаків. Постріл із танку страшний тим, що чути зразу влучання, а не сам постріл. Літак же під час авіаудару накриває увесь сектор.
Під час одного з таких авіаударів ми з Колесом лежали, обіймаючи один одного та втискаючись у підлогу окопу. Лише б нас не заділи осколки. Він ж у цей момент спав.
– Вінні, як у тебе виходить так міцно спати на позиції? — допитуюся я.
– Ну так, а що тут такого, якщо прилітає не по нам, то боятися нема чого, а якщо по нам, то тим паче немає причин паритися, бо нас уже може й не бути, а спати то хочеться.
Що ж, позиція Вінні звучить логічно. Але я до неї ще не доріс. Принаймні тоді мені так здавалося.
Під час одного нічного чергування я почув постріли з боку ворожих позицій. Потім над бліндажем пролетіли кулі. Пробують прорватися та зайняти наші позиції. У принципі, боятись поки не було чого. Усе ж спершу підарам потрібно було пройти через позиції штурмовиків. Наша відповідь не змусила чекати.
По ворожих позиціях почали стріляти з гранатомета МК 19 і крити касетними снарядами. Вибухи наших касетних снарядів, мабуть, найкращий звук, який я чув у своєму житті.
Не так то легко, сидячи в окопі, лишатися пацифістом. Принаймні починаєш задумуватися над наївністю багатьох представників цього руху.
Як можна говорити про мирні протести та про мир за будь-яку ціну, коли по тобі не перестають стріляти з артилерії. Зараз єдиний шлях до миру — це перемога. Вінні та Колесо зі мною погоджуються, як і інші військові в нашому батальйоні.
Наскільки б вони не були втомлені, як би не хотіли вони повернутися додому, але не слід їм говорити про мир за будь-яких умов. Для кожного з нас — це болючі слова. Це означає, що наша робота даремна.
Військові готові повернутися додому лише за умови, якщо окупанти втечуть із нашої землі. Або ж якщо будуть убиті до останнього.
Філософія воєнних реалій
Ближче до ранку на посту мене замінив Колесо. Я попередив його, що підари намагаються штурмувати наші позиції. Після чого я зразу ж заснув. Усе ж коли не спиш понад добу, знаходячись в екстремальних умовах, нервова система виснажується настільки, що вже байдуже на події навколо. Навіть не помічаєш, як засинаєш.
На ранок, коли ми з Вінні прокинулися, то Колесо нам повідомив, що ми проспали багато чого цікавого. Підари пустили дим, щоб замаскувати своє пересування. Також ми проспали обстріл нашого сектору танком.
– Їбать у вас нерви, довкола такий пиздець, а ви спите, — дивується Колесо.
– Та які нахер нерви, мене просто так вирубило, що я нічого не чув, — відповідаю я.
Далі день пройшов спокійно. Можна сказати, що нудно. Нашу позицію не дуже обстрілювали. Хлопці сказали, що останній раз така тиша була, коли був обмін полоненими. Хоча обстрілів стало менше, бо відбувається підвіз БК.
У будь-якому разі, ми з Вінні обговорювали світову історію, вплив ідеології на маси, як зародився фашизм та комунізм і як ідеї реваншизму призводять до війни. Що ж, ідеї реваншизму ми зараз відчуваємо на собі. У цей момент Колесо відсипався після нічного чергування.
Під кінець дня в обговореннях ми дійшли до екзистенційних тем. Чи є сенс будувати, хоч якісь плани по життю, коли воно може закінчитися в будь-який момент.
– От зараз ми в такій жопі, що нас може не стати в будь-який момент, то чи не слід цим моментом насолоджуватися? — ставить риторичне питання Колесо.
– А скільки людей живе, постійно відкладаючи все на потім, навіть не думаючи, що потім може не настати. Та навіть на війну не потрібно йти, щоби померти. Усе відкладають на потім. Я не буду робити то й то, бо ще не отримав підвищення. А потім їм під сраку років, і вже нічого не хочуть та й не можуть.
– Та багато людей живуть, наче вони безсмертні, — відповідаю Колесу.
– Та вони просто не знають, що таке смерть і думають, що з ними точно не станеться нічого подібного. От ти, Чернець, думав, що так будеш сидіти в окопі?
– Та якось ні.
– А що можеш померти в будь-який момент?
– Ну те, що смерть неочікувана, я вже знаю давно, — приблизно тоді, коли менше ніж за два роки похоронив двох близьких мені людей. Тоді до мене почало доходити, що смерть байдужа до нашої індивідуальності.
– Так от, я вважаю, що потрібно насолоджуватися моментом. Лише момент у нас і є. Потрібно отримувати задоволення від смачної їжі, добре одягатися та займатися сексом із привабливими жінками. А не будувати плани, які ніколи не будуть реалізовані.
Зі словами Колеса складно було не погодитися. Скільки разів на початку повномасштабного вторгнення чув, що хтось зробить безліч справ після війни. У якійсь мірі мене нудило від подібних заяв.
Звичайно, ряд речей складно зробити в умовах воєнного стану. Але якщо можеш робити, то роби. Принаймні так я старався жити. Усе ж не хочеться своє життя звести простого існування на автопілоті.
У крайній мій день перебування на позиції я почав усвідомлювати, чому військові росіян називають підарами. Щоразу, коли снаряд розривається в нашому секторі, так і хочеться сказати: «Їбучі підари».
Щоразу, коли цей снаряд розривається в нашому секторі, задумуєшся, чи витримає ця нора, чи вона завалиться і доведеться викопуватися. Якщо вдасться викопатися.
Щоразу думаєш, чи влучить снаряд в окоп. Якщо влучить, то шанси вижити зводяться до нуля. Я ж гнав ці думки від себе. Так само Вінні та Колесо старалися про це не думати. Хоч вони і краще знали про наслідки влучання ворожого снаряда.
За ці дні окоп настільки набрид, що вже просто хотілося вийти назовні. І байдуже, що назовні літають дрони та снаряди. З іншого боку прильоти не настільки сильно лякають. Особливо, коли прилітає далеко. А за три дні на позиції потроху починаєш орієнтуватися по звуку, куди прилітає.
Повернувся з позицій без зайвих проблем. На щастя, водій, який нас віз назад, знав, що робить. Топив у газ і не озирався назад. Навіть коли по нам стріляли з артилерії. Уже вдома, знявши екіп, я відчув ейфорію від того, що я живий.
Я ще ніколи не радів плаванню на ставку, прослуховуванню музики, душу та морозиву. Усе ж можливостей назавжди лишитися на позиції було предостатньо. І справа не лише в підготовленості та хорошому екіпіруванні, а й в елементарному везінні.
Можна сказати, що моє бойове хрещення пройшло вдало. Чи став я істинним воїном. Звичайно, що ні. Подібне приходить із досвідом. Мені пощастило відчути на собі мінімум жаху війни. Чи буде мені везти так далі, складно сказати. Напевно, я побачу ще багато чого цікавого.
Ще раз привіт, я швиденько!
Просто хотів сказати, що крім донату, ви також можете підтримати наш підрозділ, якщо замовите собі ось таке крутезне та лімітоване худі — 30% від їх продажу йде нам на FPV дрони.
Замовити можна ось тут.
