Крізь камеру дрона. Частина 4
Це четверта частина щоденника Олексія Чернецького, позивний – Чернець. Раніше він був судовим репортером, зараз служить у Збройних силах України.
Попередню частину ви можете прочитати тут.
У цій частині щоденника ви дізнаєтесь про те як я став оператором БПЛА, освоєння нового профілю та перші бойові польоти
Нова спеціальність
Після бойового хрещення мене чекало освоєння нової спеціальності. Командування роти вирішило, що мені краще бути оператором БПЛА. Що ж теж непоганий напрямок. Але спершу мені потрібно було пройти навчання. Так я разом з побратимами поїхали підвищувати свою кваліфікацію.
Командир нашого підрозділу сказав, щоб поза межами зони бойових дій ми не перетворювалися в ображених військових, які в кожному чоловіку бачать потенційного рекрута та хвилюються, що цивільні можуть насолоджуватися мирним життям, попиваючи капучино в кав’ярнях.
Ми все ж воюємо заради перемоги та досягнення миру в країні, а не щоб всіх пронизував страх. Та й всім нам притаманно чіплятися за щось звичне, що дає нам відчуття стабільності, а в людей коротка пам’ять. Тому, мабуть, не слід злитися, що не всі цивільні зрозуміють військових.
Але це не скасовує той факт, що над цим розумінням слід працювати. Особисто, я хочу, щоб цивільні жили повним життям, відчуваючи кожну мить. Але при цьому не забували, що вони громадяни своєї країни.
Також командир сказав, що у вільний від навчання час, ми можемо спокійно відпочивати, ходити в кіно, гуляти містом, бачитися з родичами та друзями. Єдине, що нам заборонялося, так це вживати алкоголь. Грішно було не послухати командира. Тому я скористався вільним часом по повній. Як стверджував Василь Симоненко:
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Перший бойовий виліт
Після завершення навчання мене чекав бойовий виїзд вже в новій ролі. Перший день на позиції проходив спокійно. Миші були єдиним, що нам по-справжньому дошкуляло. Не скажу, що мій перший бойовий виліт був епічним та сповненим адреналіну. Я просто вилетів, щоб коригувати вогонь.
Переді мною відкрився якоюсь мірою гротескний краєвид. Лісосмуги, від яких майже нічого не лишилося, та усіяні вирвами поля. Під час одного вильоту в районі нашої позиції почався обстріл. Якраз на зворотному шляху я зміг побачити як прилітає в наш бік. Били чимось серйозним. Мабуть, стріляли з САУ.
Потім нам доручили оглянути одну підбиту БМП. Попросили пошукати тіла наших полеглих бійців. Коли ми підлетіли до бойової машини, то побачили, що до її башти прикріплений плюшевий ведмедик.
Дивно бачити дитячу іграшку на такій техніці. Можливо, її поставили заради сміху, все ж у військових специфічне почуття гумору. Можливо, цю іграшку передали разом з гуманітарною допомогою. Може, вирішили використати, як оберіг. У будь-якому разі БМП була підбита. Тіла ми так і не знайшли. Лише мішки з мінами типу ТМ.
Не одні ми в цей день займалися пошуками тіл. У деяких наших розрахунків були напоготові пакети для трупів. Було діло, що побратими поверталися з бойових не з пустими руками. Хтось розжився каскою, хтось бронежилетом.
То були речі не з тіл ворогів. Все ж тим бійцям екіп вже не потрібен, а комусь може вберегти життя. Тому навряд чи подібне можна назвати наругою над полеглим. Особливо, коли ці ж люди не лише забрали його речі, а й забрали його тіло для подальшої експертизи упізнання та передачі сім’ї.
Хтось би сказав, що ми в таких умовах стаємо цинічними та черствими. Просто подібне стає звичайними робочими буднями. От ми й ставимося до всього, що відбувається, як до роботи. Ми просто адаптуємося до нової нормальності. От вона й стає менше нас вражати.
Привіт👋🏻
Ну ось ви вже в курсі, що я тепер оператор БПЛА.
Так сталось, що в нашому підрозділі нещодавно був «дронопад», тому нам для виконання бойових завдань дуже треба придбати кілька Мавіків.
Щоб закинути донат — тицяйте на кнопку, там вже відкрита банка для цього діла.
Штурм позицій та втрата дрона
Другий мій бойовий виїзд видався більш насиченим. Коли ми їхали, то вже знали, що ворожі дрони теж залітають до наших позицій та скидують «гостинці». Невдовзі після приїзду я сам це почув.
У принципі, підари в ці дні були особливо активними. Одних привозили на позиції, інших вивозили. Так і змінювалися розрахунки на позиціях. Але надто активно їх завозили на позиції в ці дні. І надто активно вони пересувалися з однієї позиції на іншу.
Хлопчика зранку будить будильник, а чоловіка танк. Все ж у мене розвивається алергія на танки. Приліт снаряда відбувається через півтори секунди після пострілу. Тому, якщо танк стріляє саме в тебе, то ти навіть не встигнеш щось зробити. Навіть, якщо почуєш постріл. Але поки я був в укритті, то боятися було нічого. Та й схоже з влучань, танк просто прострілював сектор. Тому можна було спати далі.
У ці дні в наш бік активно прилітало, але терпимо. Під час прильотів до нас у гості забігали наші сусіди-мінометники. Все ж разом подібне переживати якось веселіше. Ми ще жартували, щоб вони наступного разу на каву заходили просто так.
Крайній день на позиції почався з мого ранкового чергування. І ранок був не з приємних. Деякі розрахунки моєї роти обстрілювали, іншим глушили зв’язок. Нічого незвичайного. Подібне відбувається регулярно. Але от, що відбулося далі…
Далі нам повідомили про те, що ворог йде на штурм. Невелика група – десь чоловік десять. Але то були не чмобіки, яким щойно дали в руки автомат. Ці знали, що роблять. Вони пересувалися обережно, від однієї вирви до іншої, щоб їх не могли помітити, а у випадку обстрілу було, де заховатися.
Ось так вони й дійшли до необхідної їм цілі. Їх ціллю були нори по типу тієї, в якій провів час у свій перший бойовий виїзд. Вони швидко почали діяти. Поділилися на групи. Одні крили вогнем по секторах, коли інші закидували нори гранатами. З ними навіть кулеметник та гранатометник були. Але злагодженість дій їм не допомогли. Наші дрони їх помітили.
Якраз із запису з одного з дронів я дізнався деталі цього штурму. Хтось коригував артилерію, а хтось летів скидати вибухівку підарам на голову. Я теж був у ділі. Мабуть, перед своїм першим сексом я так не хвилювався. Від адреналіну аж подих перехоплювало.
Все ж одним зарядом вибухівки я можу вбити ворога. Чи були в цей момент у мене сумніви, чи муки совісті. Ні, не було. Моральна дилема вбивства вирішувалася тим, що вони вбивали моїх співгромадян, на місці яких спокійно міг опинитися я.
Сусіди до нас забігали, щоб подивитися мій політ, уточнити координати знаходження цих кацапів. Потім вони бігли до себе більш точно наводити міномет. У той момент, коли я підлетів, то з групи кацапських штурмовиків залишилося лише четверо чоловіків, які залягли в одній із вирв. І ось настав цей момент, коли я можу всіх чотирьох убити одним скидом.
І кожен раз, коли я над ними зависав, то у мене сипалося зображення. Чортові ворожі РЕБ псували сигнал. Та й така кількість інших дронів краще не робило. Ми один одному створювали перешкоди в сигналі. Тому довелося скидати вибухівку наосліп і повертатися назад, бо заряду батареї лишалося небагато, а зв’язок з пультом та дроном вже нікудишні, як із передачею зображення.
Мабуть, мені не потрібно було настільки сильно поспішати назад. Варто було діяти більш розважливо. Може, тоді б не втратив остаточно сигнал з пультом і дрон вдалося б зберегти.
Потім я сидів засмучений, що втратив дорогоцінну техніку. Хоча з іншого боку, наші сусіди подякували нам за хороше коригування вогню. Все ж підарам було непереливки. Двоє тягнули пораненого. А ще один з контузією, перебитими рукою та ногою кудись блукав. Навряд чи він зможе повернутися до своїх.
Повернення
По дорозі назад нас чекала теж невелика пригода. Ми пробили колесо в автомобілі. Добре, що водій виявився першокласним, тому вивіз нас в безпечну зону без проблем. Хоч до того моменту на тому колесі вже майже не лишалося гуми.
Може, ми й потрапили в безпечну зону, але це не означає, що ми маємо зв’язок зі своїми. Як же нам пощастило зустріти на шляху одного далекобійника, який зміг підвезти ближче до цивілізації. Сумніваюся, що тому чоловіку доводиться кожен день підвозити озброєних військових у повному екіпіруванні.
Поки чекали наших механіків із запаскою, то пересіклися з нашими гранатометниками. Вони розповідали, що, напевно, на них використали газову атаку, бо відчули в роті присмак мигдалю.
У цей момент вони сміялися та казали, що в підарів ніхріна не вийшло. Пізніше з’ясувалося, що неподалік від їх позиції застосували білий фосфор. Що теж не дуже добре. Але ж у підарів ніхріна не вийшло.
Після приїзду з позиції мене очікував аналіз помилок, які я допустив під час цього штурму, щоб покращити навички пілотування.
На два Mavic 3 для бійців аеророзвідки 24 ОШБ «Айдар» — донат.