Ілюзійна інклюзія: чому людей на візках для соціуму ніби не існує?

— Ти знаєш, Ян, люди, які мене супроводжують, дуже швидко стають вірянами!

— Це як?

— Ну, вони щоразу хрестяться і промовлять «Слава Богу», коли ми минаємо якусь яму або бордюр і при цьому візок не перевертається.

У мене є подруга — вона на візку. У неї з народження діагностували ДЦП. Однак, це не заважає їй вести активний спосіб життя: вона пише вірші, працює журналісткою/редакторкою; бере участь у конкурсах краси; проводить благодійні виставки… Цей список я могла б довго продовжувати, адже я дійсно захоплюсь її активністю і енергією. Ну, наприклад, вона вже не раз стрибала з парашутом, обожнює байки і взагалі — будь-який екстрим. І все це, нагадаю, на візку. Тільки от жити нормальним життям, крім хвороби, їй не дозволяє соціум.

Випробування містом

Ми дружимо вже понад 7 років і кожна наша зустріч в публічному місці — це випробування. Чому? Бо наше місто (і це столиця) не пристосоване для людей на візках. Щоразу у мене створюється враження, що для більшості — таких людей просто не існує. На підтвердження своїх слів розповім пару історій з наших прогулянок.

• Тротуари

Якщо здорова людина особливо не помічає, є на тротуарі ями чи ні — то для людини з візком минути їх ціла епопея. І повірте, виїхавши трішки далі за центр, тротуари далеко не в найкращому стані, та і взагалі — щастя, якщо вони є.

• Високі бордюри

Чесно кажучи, раніше я б навіть не звернула увагу на високі бордюри. Та після того, як 100500 разів піднімаєш на них візок — починаєш їх проклинати. А пологі з’їзди ще спробуй відшукати.

• Кафе

Знайти кафе з пандусом теж, на жаль, складно. Сходи зовні, сходи в середині…сходи, сходи, сходи. Найчастіше, приходиться просити чоловіків просто піднімати на руки подругу і підносити до столика.

• Бари

Людям на візках не гоже пити… Саме так, як на мене, думають власники барів. Адже я не зустріла ще жодного, куди б нам вдалося легко потрапити. Найчастіше та ж історія — прошу занести на руках. Але найгірше — це погляди відвідувачів і персоналу. — Так, ми прийшли в бар! Так, ми теж хочемо випити як і люди, які прийшли сюди ногами! В чому проблема?

• Пандуси

Дуже добре, якщо вдається знайти місце, де є пандуси. Але я помітила, що деякі заклади роблять їх лише для видимості чи галочки. Тобто фізично вони є, але скористатися ними неможливо. То занадто високий, що просто нереально на ньому піднятися, то веде не до дверей, а просто в стіну… Одним словом, це ще та історія.

• Люди

Щоразу під час наших прогулянок приходиться ловити, часом обпікаючі, погляди перехожих. Чомусь ніяк не може наше суспільство навчитися спокійно сприймати людей на візках. Прийняти, що вони теж хочуть жити нормальним життям. А ще хочуть, щоб люди не були байдужими.

Адже дуже боляче, коли на прохання допомогти підняти візок, люди просто відвертаються. Або удають, що вони не бачать, що потрібна допомога.

• Надія є

Та водночас мені доводилось часто зустрічати чуйних і небайдужих людей. Тих, хто навіть без твого прохання підходить і пропонує свою допомогу. Такі випадки підбадьорюють і вселяють надію у зміни на краще.

Тому попри те, що інклюзія в нашій країні досі ілюзійна — надія є. І вона в очах і вчинках людей, яким не байдуже.

• Інклюзивне місто

І наостанок — для кого потрібне інклюзивне місто? Для людей з обмеженими можливостями. Тобто… для всіх людей!

Для людей з візками і на візках, з валізами і на самокатах, спортсменів і втомлених, а особливо, для людей з телефонами в руках. Інклюзивне місто створюється не для конкретних громадян, а для всіх містян і гостей міста ?

Яна Собко, редакторка Lойер