«Еще с укроповкой рядом стоять»: про ДНР, дитбудинок і юриспруденцію

У Віталії Серебрянської було досить непросте дитинство: у 7 років потрапила до дитячого будинку, де провела майже два роки. А вже в 9 вона вирішила стати юристкою, бо хотіла захищати дітей і не відчувати більше безпорадного стану. Потім трапилась війна на Сході…

Зараз Віталія працює юристкою та займається волонтерською діяльністю: допомагає військовослужбовцям, дітям-сиротам та тим, які постраждали від війни на Сході. Як наслідок —  її внесли до «чорного списку ДНР» і тепер вона не може відвідати рідних на окупованій території. 

Ми поспілкувалися з Віталією про її правозахисну та волонтерську діяльність, а також попросили розповісти історію, як і чому вона виїхала з ДНР. 

Я читала у ЗМІ, що у вас було досить непросте дитинство. Чи вплинуло це на вибір професії?

Так, безумовно вплинуло. Якісь події загартували, якісь – надихнули. Я вирішила бути юристом років у 9 і причиною цьому стала жага захищати права дітей і бажання більше не відчувати такого беззахисного стану.

Чи траплялись з вами історії, які на це спонукали?

Дитяче бажання захистити себе від того, що мене забрали у дитячий будинок. А ще я хотіла захистити там хлопця, якого шмагали дубинкою на моїх очах. Я спитала у виховательки, ким я маю стати, щоб його захистити. Вона відповіла, що юристом або поліцейською. Ця історія і спонукала бути правозахисницею. Потім почалась війна і мене розривало від бажання захищати всіх, хто постраждав від неї. Бо інакше не можеш, коли, грубо кажучи, відчуваєш це «на своїй шкурі».

З чого почався цей шлях до права?

В мене була крута вчителька права, якій я дуже вдячна. Перемагала в конкурсах, міських та обласних олімпіадах з права, пішла б далі, якби війна не зупинила. Але перемагати — не ціль, я хотіла мати знання просто, щоб уже бігти в суд ?. Виш, в який я збиралась вступати, я обрала ще у 8 класі — Університет митної справи та фінансів. Всюди, де могла, була активною, два рази перемагала в конкурсі «Студент року Дніпропетровщини». Паралельно продовжувала навчати праву дітей інтерактивними методами, надавала на волонтерських засадах їх сім’ям правові консультації, дітям, які потребували — правову допомогу. За це отримала Премію Дніпропетровської обласної ради за соціально-правовий захист дитинства, батьківства, утвердження ролі сім’ї в суспільстві.

А практичний досвід досвід де здобували?

Я потрапила в ГО «Правозахисна Група «Січ». Тоді я була на першому курсі, вакансій в цій організації не було, але я розуміла, що саме тут і з такими людьми зможу реалізувати себе, отримати досвід. Тому написала листа директору Дмитру Реві, який швидко відреагував. На наступний тиждень я була в команді однодумців, які ділилися знаннями, досвідом і довіряли роботу мені. Між тим рік працювала в адвокатському об’єднанні. Але зрозуміла, що нічого не бажаю сильніше, ніж бути правозахисником, а не просто юристкою. Хотіла боротися, працювати над системними змінами в суспільстві, законодавстві та, звісно, хотіла росту, розвитку. Тому наразі працюю в цій ГО «Січ», що є приймальнею УГСПЛ в Дніпрі.

Розкажіть, чим ви там займаєтесь?

Надаю правову допомогу постраждалим від конфлікту на Сході України: ВПО, військовослужбовцям, ветеранам, колишнім полоненим тощо.

Чому саме такі справи?

Я вважаю, що повинна захищати тих, хто захищає мене. Забезпечувати надійний тил. Хто, якщо не я? Для цього роблю все-все можливе, щоб мати необхідні знання та навички. Та й, окрім того, це не буденні справи, які потребують творчості, постійного пошуку.

Незважаючи на юний вік, ви вже і працюєте, і волонтерите. Чому ви обрали такий шлях?

Бо я не можу жити інакше. Що б я робила, якби не працювала, не волонтерила…навіть не знаю. І головою, і серцем відчуваю, що саме це я маю робити. Я маю бути першою в професії та маю допомагати тим, хто того потребує.

Коли почалася війна, ви переїхали з Шахтарська у Дніпро. Розкажіть цю історію?

Я з родиною переїхала вперше у липні 2014, тому що там загострювалась ситуація і бої велись вже безпосередньо в місті, а не десь поряд. Виїхати на той момент вже було складно, оскільки місто закрили. Ми виїжджали з останнім автобусом Червоного хреста, можна сказати, під постійним прицілом. Але залишатись там було ще небезпечніше. 

Ми переїхали до передмістя Дніпра, де я пішла в 10 клас. В Шахтарську залишались бабуся і дідусь. Влітку 2015 ми з родиною повернулись у Шахтарськ. На той момент місто вже було окуповане, а я вже десь близько року займалась волонтерською діяльністю на підконтрольній Україні території і миритись з окупацією точно не збиралась. 

Що було, коли ви повернулись?

У вересні я пішла до школи: там вже діяли правила та програми «ДНР», висіли прапори «ДНР», на лінійці грав гімн «ДНР»… А однокласник, що стояв зі мною поряд на лінійці, відійшов від мене подалі зі словами: «Фу, еще с укроповкой рядом стоять!». Навчання проводилося російською, замість історії України, мала бути історія Донбасу. 

Я не могла зійтись у поглядах із тими, хто підтримував політику окупаційної влади і тим більш — робив мені зауваження щодо відповідей українською. Однокласники мою позицію засуджували, через це також були конфлікти. Тоді я пішла зі школи в Шахтарську і розпочала дистанційне навчання в школі на підконтрольній території. Коли мені виповнилось 18 років я переїхала в Дніпро вже сама.

З 16 років ви займаєтесь волонтерською діяльністю. Що вас спонукало на такий крок? Адже в такому віці молоді люди більше думають про дискотеки чи щось подібне.

В Шахтарську для мене було все звичним і мені було чим там займатись: школа, музична школа, друзі та інше. Після переїзду треба було, грубо кажучи, починати спочатку. До нас в школу завітало видання, яке на той момент проводило конкурс серед молоді «Найкращий громадський журналіст». 

Журналістом я ніколи не мріяла бути, тоді вже я знала, що буду юристом і знала, що робити мені необхідно для цього. Але вирішила взяти участь. Необхідно було написати статтю на соціально важливу тему. Тоді я підготувала матеріал про дозвілля молоді в маленькому містечку, що знаходилось в передмісті Дніпра. Згодом мене запросили на нагородження. Я, чесно кажучи, не розраховувала на перемогу. 

Неочікувано для себе зайняла перше місце, мене запросили на стажування. Тоді я почала працювати журналістом на сайті. Виявилось, що мої керівники на той момент займались волонтерством: хтось допомагав армії, хтось – дітям. Я вирішила доєднатись.

Розкажіть детальніше про свою волонтерську діяльність. 

Спочатку я допомагала військовослужбовцям: ми влаштовували різні акції, заходи для збору допомоги і передавали для армії речі, медикаменти, бронежилети, смаколики та інше. Згодом почала допомагати дітям-сиротам та дітям-переселенцям. Для них я з різними організаціями влаштовувала творчі, психологічні, освітні проєкти. 

Найбільше, звісно мені подобається приїжджати в дитячі будинки, реабілітаційні центри, окрім матеріального (подарунків чи речей) ми завжди влаштовували інтерактивні, освітні заходи. Через якийсь час мене навчили робити мультфільми і я вирішила включити їх  в свою діяльність. От так і вийшло, що разом з психологами, іншими однодумцями із соціально незахищеними групами дітей ми почали створювати мультфільми на теми, що тривожать дітей, про мрії дітей. 

Крім того, ця методика значно полегшувала комунікацію із дітьми та між дітьми і дозволяла донести до їх розуміння найважчі теми. А результатом таких мультфільмів було посильне виконання мрій або ж вирішення озвучених дітьми проблем разом із ними: наприклад, проблему вирубки лісів ми з дітьми вирішували декількома посадженими разом із ними деревами на території реабілітаційного центру – так, ми не вирішимо проблему глобально, але наше завдання змінити щось на місці конкретно для цієї групи дітей – я вірила і вірю, що цими деревами ми посадили їм в серця відповідальність і любов. 

У 2018 році я почала координувати діяльність художньої майстерні при ГО «ФорпостHelp», що має на меті допомогу дітям, що постраждали від війни на Сході України.

Чи мало це для вас якісь наслідки?

Так, тепер я не можу навідати рідних на окупованій території.

Щодо УГСПЛ. Так розумію, що ви також долучились до Спілки. Що спонукало на такий крок?

Насправді хотіла доторкнутися до історії спочатку ?. Політика організації, її діяльність. Крім того, чула від знайомих, що це «кузня кадрів». Спонукало бажання бути професіоналом.

Які у вас плани на майбутнє?

Планую закінчити магістратуру, отримати адвокатське, займатись адвокатською діяльністю, організувати адвокатське об’єднання. Можливо, потім спробую суддівство. Звісно, пріоритет надам захисту прав дітей. У 45 буду омбудсменом. 

Що для вас означає слово — правозахисниця?

Людина, що вчиняє інтелектуально-правове насилля над тими, хто порушує права системно, щоб чинити добро тим, чиї права порушено і запобігає подальшому поширенню зла на цій планеті.