Електронні докази в цивільному процесі: процедура їх подання до суду та обов’язкові реквізити
Електронні докази та проблематика їх застосування в судовому процесі України залишаються дискусійними питаннями в юридичній спільноті.
«Дзеркало суддів» спробувало розібратись, яка процедура подання електронних доказів до суду, з якими обов’язковими реквізитами та дотримуючись яких вимог, пропонує законодавець в останніх змінах до процесуального законодавства України.
Що таке електронні докази та які їх основні види?
Перш за все визначимо, про які докази йдеться. Це питання має також і прикладне значення, оскільки стосується обов’язкових реквізитів та вимог, які ставляться до цих доказів.
Щодо класифікації електронних доказів, то досі вчені не можуть дійти єдиної позиції. Справа в тому, що багатоманітність критеріїв для виділення окремих груп електронних доказів не дає можливості здійснити їх класифікацію за єдиною підставою, яка б змогла передбачити поділ на всі можливі види електронних доказів. Таким чином, в юридичній науці поширеним є підхід виділення окремих видів електронних доказів без застосування конкретного критерію. Наприклад, законодавець пропонує здійснити поділ електронних доказів, закріплений в ст. 100 ЦПК України, на:
1) електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо);
2) веб-сайти (сторінки);
3) текстові, мультимедійні та голосові повідомлення;
4) метадані;
5) бази даних;
6) інші дані в електронній формі.
Примітним є те, що в даному випадку узагальнюючим поняттям щодо текстових, графічних документів, фотографій тощо вживається поняття «електронні документи», яке охоплює значну частину електронних доказів, що подаються до суду. Таким чином, на цьому виді електронних доказів слід зупинитись детальніше.
Електронні документи: чи обов’язковий ЕЦП?
Як відомо, правовий режим електронних документів регулюється спеціальним законом, в якому зазначається, що електронним документом є документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа.
У ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачається можливість застосування електронного підпису для ідентифікації автора документа, однак ця вимога не є обов’язковою.
Водночас колізія виникає, якщо проаналізувати ст. 7 цього Закону, де зазначається, що оригіналом електронного документа є електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного в розумінні Закону України «Про електронний цифровий підпис».
Звідси буквальне тлумачення положень закону приводить до висновку, що електронні документи, які не посвідченні ЕЦП, можуть вважатись електронними документами, однак не будуть вважатись оригіналами таких документів в розумінні цього Закону, що є очевидно суперечливим.
Незрозумілість виникає також після аналізу ч. 2 ст. 6 згадуваного Закону, згідно з якою саме накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Зауважимо, що раніше (до 06.11.2014 року) ч. 1 ст. 6 цього Закону закріплювала наявність електронного підпису як обов’язкового реквізиту для електронних документів. Як бачимо, внесені в 2014 році зміни до профільного Закону були вибірковими, що породило низку колізій, які в даному випадку впливають на розуміння обсягу поняття електронні документи.
Так, слід керуватись ст. 7 цього Закону та вважати наявність електронного підпису необов’язковою вимогою для електронних документів з метою можливості їх використання в судовому процесі у якості належних та допустимих доказів. Посвідчення електронним підписом електронних документів (крім текстового документа) є досить складною процедурою, якою не володіють навіть більшість професіоналів-програмістів. До того ж законодавством не передбачається навіть процедура перевірки ЕЦП судами при поданні електронних доказів. Як наслідок, ставиться під сумнів доцільність закріплення такої занадто ускладненої процедури подання до суду цього засобу доказування.
В якій формі можна подати електронні докази?
Навіть якщо погодитись із факультативністю ЕЦП як реквізиту електронного документа, проблема виникає при необхідності подачі цих та інших електронних доказів до суду.
Згідно з ч. ч. 2-5 ст. 100 ЦПК України ці докази можуть бути подані до суду в трьох формах: 1) в оригіналі; 2) в електронній копії, засвідченій ЕЦП; 3) в паперовій копії, посвідченій у порядку, передбаченому законом.
Як бачимо, щодо наявності електронного підпису на електронному доказі у законодавця є чітка позиція: його обов’язковість передбачається лише в тому разі, якщо документ подається в електронній копії. Водночас варто зважати на неоднозначну позицію, що закріплена в профільному законі щодо обов’язковості ЕЦП на оригіналі електронного документа, про що йшлось вище.
Якщо подається паперова копія електронного доказу, то його не обов’язково посвідчувати перед цим електронним підписом. Порядок посвідчення таких копій поки не визначено законодавством, на що вже звертає увагу судова практика (рішення Приморського районного суду міста Одеси від 03.03.2018 року). Водночас є сенс застосовувати до них положення, які стосуються засвідчення копій письмових документів, наприклад, власним підписом учасника справи із зазначенням дати посвідчення (абз. 2 ч. 5 ст. 95 ЦПК України), підписом адвоката (п. 9 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), посвідчувальним написом нотаріуса (п. 1 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) або застосовуючи «позначку часу» («Порядок засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу»).
Окрему увагу викликають особливості подання звукозаписів та відеозаписів у якості електронних доказів до суду. Так, виникає питання щодо неможливості (зокрема технічної) для посвідчення цих засобів доказування електронним підписом. Виходячи з положень технічної літератури, наразі ці питання є недослідженими, програмістами напрацьовуються різні підходи до створення єдиного алгоритму посвідчення цих доказів ЕЦП, однак на практиці виникають складнощі.
Виходячи із зазначеного, сумнівною вбачається позиція законодавця, який лиш передбачив декларативну норму, яка не зможе працювати в реальності. На практиці це уже зумовлює перші проблеми при подачі учасниками справи звукозаписів та відеозаписів у якості електронних доказів, не посвідчених ЕЦП (рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02.03.2018 року).
Замість висновків
Таким чином, аналіз чинного законодавства України та реальної практики застосування цих норм дає змогу наступним чином зобразити можливі варіанти подання електронних доказів до суду. Вони можуть бути подані в оригіналі, в електронній копії чи паперовій копії.
Водночас у разі подання електронних документів (текстових документів, зображень, фотографій, відео- та звукозаписів тощо) в оригіналі, в суду може виникнути питання щодо обов’язкової наявності ЕЦП (ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»). Обов’язковість ЕЦП для електронних копій встановлена ЦПК України.
В той час як посвідчення ЕЦП текстових документів є звичною справою для значної частини українців, які працюють з електронним документообігом, то із посвідченням фотографій чи зображень може виникнути проблема. Що стосується можливості посвідчення ЕЦП відео- та аудіозаписів, то наразі це неможливо з технічних причин.
У межах даного питання до того ж не порушується питання розмежування понять «оригінал» та «копія» електронного доказу. Виходячи із зазначеного, окрім зазначених питань щодо обов’язковості посвідчення доказів ЕЦП, у суду цілком законно можуть виникнути питання щодо необхідності доведення, чи є поданий електронний доказ оригіналом чи електронною копією. Причому цікавим є те, що технічної можливості в судді перевірити цю обставину без проведення експертизи немає.
Обґрунтування необхідності застосування такої складної процедури для подання електронних доказів та встановлення відповідності їх вимогам законодавства встановити не вдалось.
Вбачається, що в Україні продовжує існувати психологічний бар’єр недовіри до нових технологій, який на міжнародному рівні було подолано ще в 1990-х роках. Так, цікавим і прогресивним є підхід авторів Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про електронну торгівлю» до визначення поняття електронного документа, де зазначається, що «коли законодавство вимагає, щоб інформація була надана в письмовій формі, ця вимога вважається виконаною у разі представлення datamessage , якщо інформація, яка в ньому міститься, є доступною для її подальшого використання».
Як вірно зауважує, зокрема, І. Г. Медведєв, автори Закону не зазначили додаткових вимог до такого документа, зокрема, зважаючи на відсутність подібних вимог до звичайних письмових документів на паперовому носії. Наприклад, очевидно, що при поданні письмових доказів суд не вимагає сторону довести, що його підписала саме та особа, яка в ньому зазначається, що зміст документа є цілісним, його не було змінено чи спотворено. Натомість до електронних доказів ця вимога застосовується (а саме: необхідність посвідчення електронних доказів ЕЦП).
Таким чином, очевидною вбачається необхідність внесення змін до процесуального законодавства в питанні спрощення процедур подання та дослідження електронних доказів. Існування чинної процедури, яка незавжди реально може бути застосована, рано чи пізно призведе до колапсу. Вирішенням цього питання може бути напрацювання судової практики Верховним Судом, однак, оскільки питання дослідження доказів не відноситься до їх компетенції, то можливість вирішення проблеми таким шляхом є сумнівною. Як наслідок, єдиним виходом із ситуації є ініціювання процедури законодавчих змін, що стосуються електронних доказів в судовому процесі.
