Вирішення спору іноземним судом: практичні рекомендації

Рекомендації щодо уникнення проблемних ситуацій, пов’язаних з передачею спору на розгляд іноземного суду.

В ході здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами природно, що виникають спірні моменти, які потребують відповідного врегулювання. У випадку, якщо сторони самостійно не досягнуть  згоди щодо спірних правовідносин, вирішення відповідного спору може бути покладено на суд за встановленою підвідомчістю та підсудністю. Однак, якщо сторони зобов’язання є резидентами різних держав – це на практиці призводить до виникнення проблем, пов’язаних з вибором суду, до якого буде подано позов.

Якщо однією зі сторін спірних правовідносин є резидент України або об’єкт правовідносин знаходиться на території України, спір може бути розглянутий українськими судами. Адже відповідно до Конституції юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. 

Водночас, з тих чи інших міркувань, договірні сторони можуть укласти угоду щодо розгляду спору судом іншої держави. Це, зокрема, передбачено Господарським процесуальним кодексом, відповідно до ст. 23 якого, у випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий за угодою сторін на вирішення суду іншої держави.

Відповідні правовідносини врегульовано Законом України “Про міжнародне приватне право”. Обов’язковою умовою для передачі спору на розгляд іноземного суду є наявність іноземного елементу в правовідносинах, що може бути виражено в одній або кількох з таких форм:

• одна зі сторін є нерезидентом України (тобто іноземна юридична особа, іноземець, особа без громадянства або громадянин України, який проживає за межами України);
• об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
• юридичний факт, що створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Щодо угод про передачу спору на розгляд до іноземного національного суду, доволі поширеним є положення договору, згідно якого сторони досягають згоди щодо вирішення спору судом того чи іншого міста іноземної держави чи “компетентного суду” іноземної держави без визначення конкретної судової установи. Слід мати на увазі, що у випадку формулювання положень договору таким чином, на рівні Вищого господарського суду України існує відповідна практика, яка полягає у тому, що така угода є дефектна, унеможливлює захист прав на території іноземної держави. А відтак, керуючись загальними положеннями господарського процесу, відповідна справа є підсудною господарським судам України. 

Часто при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, сторони  в контракті використовують формулювання на кшталт «при неможливості вирішення спірних питань шляхом переговорів або порушенні умов контракту, спір передається на розгляд суду за місцезнаходженням покупця/продавця», при цьому місцезнаходженням відповідної сторони контракту є територія іноземної держави. В таких випадках суд займає позицію, що в зв’язку з відсутністю визначення конкретного суду, що здійснюватиме розгляд спорів, а відсиланням до процесуального законодавства за місцезнаходженням іноземної сторони, то фактично таке положення є пророгаційною угодою. 

Такою є угода сторін заснована на реалізації принципу автономії волі та відповідно до якої, справа може бути віднесена до юрисдикції іноземного суду, хоча по закону, вона може бути підсудна місцевому суду. 

Державні суди України відповідно до норм міжнародного приватного права та загальноприйнятих норм міжнародного цивільного процесу, не мають права застосовувати процесуальне законодавство іншої країни, а відтак процесуальне законодавство, яке передбачає укладення пророгаційної угоди. Зазначене розповсюджується на випадки, коли процесуальні норми містяться у матеріальному праві іноземної держави.

Крім того, існує правова позиція ВГСУ, відповідно до якої ЗУ “Про міжнародне приватне право” взагалі не встановлює заборону державним судам України приймати до свого провадження справи з іноземним елементом у випадку наявності пророгаційної угоди про розгляд справи в іноземному державному суді. 

З метою вирішення вищенаведених проблем із застереженнями про передачу справ до іноземних судів було укладено Гаазьку “Конвенцію про угоди про вибір суду” від 30.06.2005 року, яка діє щодо Мексики та 27 країн ЄС. Дана Конвенція була підписана Україною 21 березня 2016 року. Вона передбачає право сторін укласти виключну угоду про вибір суду, яка означає угоду, що визначає суди однієї договірної держави або один чи більше конкретних судів однієї договірної держави, виключаючи при цьому підсудність до будь-яких інших судів. Проте вищевказана Конвенція Україною досі не ратифікована.

У зв’язку з цим, для мінімізації ризику відмови прийняття позову до розгляду іноземним судом, невизнання рішення такого суду на території України чи ризику розгляду спору українським судом за наявності угоди про передачу спорів до іноземного суду рекомендується прописувати повну назву конкретної іноземної судової установи та одразу ж у самій угоді передбачати неможливість розгляду спорів у національних судах України.

__________

Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».