Трансплантація: право на гідність чи принцип мовчазної згоди?
Практика Європейського суду з прав людини у питанні трансплантації анатомічних матеріалів людини.
Сьогодні як ніколи стає актуальною тема правового та морального регулювання трансплантології. Із розвитком науки, маємо такі методи, які можуть не лише покращити життя хворої людини, але й значно його подовжити. Проте, в Україні досі не запроваджено повноцінну систему трансплант-координації, застосування якої дозволяє розвинутим країнам Європи суттєво збільшити кількість потенційних донорів серед померлих осіб.
Із положень Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людини» бачимо, що вилучення будь-яких матеріалів із донора-трупа потребує попередньої згоди померлого або його родичів.
Наразі більшість європейських країн мають досить прогресивну позицію щодо трансплантації. Власне, у правовому полі ця позиція підкріплюється міжнародними договорами, основними з яких є: Міжнародна Декларація стосовно трансплантації людських органів, прийнята на 39-їй Всесвітній медичній асамблеї 1987 року в Іспанії; Гельсінська декларація Всесвітньої медичної асоціації «Етичні принципи медичних досліджень за участю людини у якості об’єкта дослідження», прийнята 18-ою Генеральною асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації в Гельсінках, Фінляндії, у червні 1964, Женевська декларація, прийнята на 2-й Генеральній асамблеї Всесвітньої Медичної Асоціації у Женеві, Швейцарія, у вересні 1948 року, Заявою Всесвітньої Медичної Асоціації про торгівлю живими органами (1985 р.), а також 186-ий Додатковий протокол до Конвенції з прав людини та біомедицині відносно трансплантації органів і тканин людини. З головних положень цих міжнародних договорів, що стосуються трансплантології, випливають наступні принципи:
- вилучення органів у донора можливе лише з метою лікування, із дотриманням усіх професійних обов’язків та стандартів;
- повна поінформованість донора та реципієнта;
- посвідчення смерті донора двома або більше лікарями;
- неприпустимість присутності лікарів, що посвідчили факт смерті, при вилученні органів із тіла померлого донора;
- заборона торгівлі органами, а також заборона отримання вигоди за надання органів для трансплантації.
Принцип мовчазної згоди у свою чергу передбачає можливість використання будь-яких біологічних матеріалів із тіла померлої особи, якщо остання не засвідчила свою незгоду за життя або рідні померлої особи не зробили жодних заяв щодо заборони вилучення органів та тканин з тіла померлого. Основною ідеєю застосування цього принципу у цій сфері є зменшення кількості часу на отримання згоди рідних донора та, відповідно, проведення більш якісної трансплантації реципієнту із застосуванням меншої кількості засобів для підтримання діяльності того чи іншого органу.
Проте, цей принцип може нівелювати право на гідність, закріплене положеннями ст.1 Загальної декларації з прав людини та ст. 28 Конституції України. Відтак, право на гідність передбачає право на повагу до моральних принципів та релігійних переконань, адже гідність є сукупністю моральних та світоглядних якостей людини, які дають підстави для самоповаги та усвідомлення суспільної цінності. Тому, якщо особа за життя не виявляла своєї згоди на вилучення з її тіла органів для подальшої трансплантації, або якщо родичі такої померлої особи не зробили заяви про таку згоду – вилучення будь-яких матеріалів із тіла померлого донора є незаконним і, відповідно, може порушити право на гідність.
Відтак, Європейський суд з прав людини розглянув декілька справ, у яких визначив перевагу права на гідність над принципом мовчазної згоди.
За фабулою справи № 4605/05 від 24.06.2014 Петрова проти Латвії, син позивачки потрапив у автомобільну катастрофу, де зазнав травм несумісних із життям. О 23:50 представник лікарні зв’язався із Центром трансплантацій і повідомив про наявність потенційного донора. Смерть сина заявниці була констатована о 1:20. Після констатації факту смерті, працівники здійснили лапаратомію (розтин) тіла, під час якої вилучили дві нирки та селезінку з метою подальшої трансплантації. Заявниця увесь цей час перебувала поза межами лікарні, проте працівниками лікарні не здійснили жодних спроб повідомити ані про погіршення стану здоров’я сина заявниці, ані про можливість вилучення органів з тіла померлого з метою трансплантації. Відповідно, жодної згоди на таке вилучення заявниця не давала. Генеральна прокуратура Латвії відхилила скаргу заявниці, посилаючись на норми внутрішнього законодавства, за якими обов’язок повідомляти близьких родичів про можливість вилучення внутрішніх органів померлого існує лише у випадку, якщо останній є неповнолітнім, або у зв’язку із безпосередньою присутністю родичів у приміщенні лікарні.
Проте Європейський суд з прав людини постановив, що таке застосування норм внутрішнього законодавства є неправильним, і зазначив, що згода близьких родичів не є обов’язковою, якщо потенційний донор сам у змозі використати своє право. А оскільки останній знаходився у стані непритомності, то його позбавили цього права через неповідомлення родичам. Загалом, позов заявниці задовольнили і присудили моральну компенсацію у розмірі 10 000 євро.
За фабулою іншої справи № 61243/08 від 13.01.2015, Елберт проти Латвії, події розвивалися за дуже схожим до попередньої справи сценарієм. Чоловік позивачки загинув у автомобільній катастрофі, швидка допомога доправила тіло загиблого до лікарняного моргу у Сігулді, але згодом його перевезли до Державного центру судово-медичної експертизи. Заявниця була вагітна, а тому вперше побачила тіло чоловіка на похороні. Проте вона зазначала, що ноги у померлого були зв’язані разом.
Про вилучення біологічних матеріалів з тіла її чоловіка заявниця дізналась лише через два роки у зв’язку із відкриттям кримінального провадження за фактом незаконного вилучення органів і тканин для поставки до фармацевтичної компанії, що знаходиться у Німеччині, де заявниця була визнана потерпілою.
Діяльність цієї компанії з 1994 по 2003 роки полягала у отриманні тканин, відповідної їх зміни та відправленні до Латвії вже у якості біоімплантів, про що між Німецькою фармацевтичною компанією та Латвійським державним центром судово-медичної експертизи було укладено відповідний договір. За умовами цього договору кожен експерт, що вилучав тканини, отримував відповідну винагороду. Проте за нормами внутрішнього законодавства експерт був зобов’язаний отримати згоду потенційного донора або його родичів. Однак через те, що тканина мала бути вилучена не пізніше, ніж за 24 години після настання біологічної смерті, експерти нехтували своїми обов’язками. Представник Латвії посилався на те, що у цій країні діє принцип мовчазної згоди: тобто дозволеним є усе те, що не заборонено. А оскільки посвідченої заборони щодо вилучення біологічних матеріалів з метою трансплантації не було, то дії експертів були законними.
За фабулою ще однієї справи № 4460/16 від 28.12.2015, Сабліна та інші проти Росії, події розвивалися теж за схожим до попередньої справи сценарієм: дочка заявниці отримала дуже серйозні ушкодження під час дорожньо-транспортної пригоди та впала у кому. Протягом тижня потерпіла боролась за життя, проте лікарі зафіксували смерть мозку. Увесь цей час батьки потерпілої навідувались до лікарні, однак про смерть були поінформовані лише наступного дня. Пізніше, в рамках кримінального провадження, провели судово-медичну експертизу тіла померлої, під час якої було виявлено сліди стернолапратомії та відсутність деяких внутрішніх органів.
Суди Російської Федерації, включно із Конституційним судом, не знайшли порушень діючого законодавства. Проте Європейський суд з прав людини на момент написання статті ще не виніс остаточне рішення.
З вищенаведених рішень бачимо, що Європейський суд з прав людини однозначно надає перевагу забезпеченню права на гідність над принципом мовчазної згоди.
Спираючись на практику Європейського суду з прав людини, варто зазначити, що застосування принципу мовчазної згоди при вилученні біологічних матеріалів з тіла померлої особи нівелює принципи права на гідність людини, адже це право не має часових меж, а право обирати є одним із його основних компонентів. Так, якщо розглядати поняття принципу мовчазної згоди з моральної точки зору, застосування такого принципу є неприйнятним. Проте, якщо розглянути його з позиції оптимізації часу при виконанні усіх необхідних дій з метою трансплантації, його цілком можна виправдати за умови наявності чітко сформованої і безпомилкової системи реєстрації волі потенційних осіб-донорів.
Аналізуючи приклад Латвії варто зазначити, що запровадження принципу мовчазної згоди у будь-якій країні потребує: по-перше, чіткого врегулювання, а по-друге, воно має співвідноситися не лише із внутрішнім законодавством такої країни, але й з міжнародними договорами, які ратифікувала ця країна для уникнення непорозумінь та нових прецедентів для практики Європейського суду з прав людини.
__________
Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».