Правило останнього попередника


Ігор Савенко

Адвокат, провідний юрисконсульт


Про правила тлумачення законів, їх канони, особливості та практику Верховного суду США.

Чи задумувалися ви коли-небудь, як впливає розташування слів у реченні на тлумачення певного пункту договору? Або ж стосовно того, як граматична конструкція речення може змінювати значення закону?

Наприклад, розглянемо ось такий пункт у договорі: «Розширена гарантія поширюється на Товар, Послуги, а також Програмне забезпечення у випадку підписання сторонами додаткової сервісної угоди”.

Питання наступне: чи потрібна додаткова сервісна угода для того, щоб розширена гарантія поширилася на Товар та Послуги? На перший погляд, це видається доволі малозначним, але це оманлива перспектива. Іноді від таких граматичних конструкцій залежить суть договору та його виконання, а отже це прямо впливає на фінансовий стан сторін, а деколи навіть на долю людей.

Тож, як будемо розв’язувати питання стосовно тлумачення вказаного вище прикладу?

На жаль, наша правова система прямо не вказує канон тлумачення, який потрібно застосувати. Але оскільки без нього ми тут не можемо обійтися — я пропоную звернутися до канонів, які використовує англо-американська правова сім’я (common law) та використати їх за аналогією. Дуже влучним для застосування тут буде так зване правило останнього попередника (the rule of the last antecedent) (надалі слова «канон» та «правило» будуть мати однакове значення).

Як визначається правило останнього попередника з погляду чистої теорії?

Для цього розглянемо відомі та авторитетні словники.

Black’s law dictionary визначає правило останнього попередника наступним чином: «Канон законодавчої конструкції, згідно з яким пов’язані або кваліфікуючі слова або фрази повинні застосовуватися до слів або фраз, що безпосередньо передують, і не поширюються чи включають інші слова, фрази або речення, більш віддалені, або не включають їх, якщо таке розширення або включення явно не вимагається намір і значення контексту, або розкривається шляхом розгляду всього акту» (A canon of statutory construction that relative or qualifying words or phrases are to be applied to the words or phrases immediately preceding, and as not extending to or including other words, phrases, or clauses more remote, unless such extension or inclusion is clearly required by the intent and meaning of the context, or disclosed by an examination of the entire act).

Словник Мерріам-Вебстер (The dictionary by Merriam-Webster) визначає правило останнього попередника як: «Доктрина в тлумаченні законів: кваліфікуючі слова або фрази стосуються лише останнього попереднього слова або фрази, якщо контекст або весь акт явно не вимагають іншого» (a doctrine in the interpretation of statutes: qualifying words or phrases refer only to the last antecedent word or phrase unless the context or entire act clearly requires otherwise).

Інші, більш-менш відомі, джерела подібного типу визначають згаданий вище канон схожим чином, тому немає потреби детально зупинятися на них.

Отож, зі сторони чистої теорії стає зрозуміло, що слід розуміти під каноном останнього попередника. Проте, важливо також подивитися як це працює на практиці.

Практика

На жаль, наші суди не займаються застосуванням подібного правила (або ж я не знайшов потрібну практику по ключових словах?). Тому пропоную як приклад застосування проаналізувати практику Верховного суду США.

Цікавий приклад цього — це справа United States v. Hayes, 555 U.S. 415 (2009) у якій засуджений (Хейс) спробував уникнути покарання апелюючи до використання правила останнього попередника та тлумачивши статтю закону таким чином, що він (Хейс) не підпадає під неї.

Обставини справи були наступні: поліція, реагуючи на виклик «911» стосовно домашнього насильства знайшла в будинку Хейса зброю (рушницю). Враховуючи те, що раніше він був засуджений за побиття колишньої дружини — Хейсу було пред’явлено звинувачення на незаконне зберігання зброї, відповідно до §922(g)(9), 924(a)(2) (Title 18 of the United States Code).

Редакція §922(g)(9) виглядає наступним чином (*цитовано частково) та передбачає, що володіння зброєю буде незаконним у випадку: «(g)It shall be unlawful for any person — ((9) who has been convicted in any court of a misdemeanor crime of domestic violence» («(g) це буде незаконним для будь-якої особи — ((9) яка була засуджена будь-яким судом за проступок у вигляді домашнього насильства»).

Хейс стверджував, що оскільки законодавство Західної Вірджинії прямо не визначало правопорушення за яке він був засуджений як таке, що пов’язане із домашнім насильством — не можна було вважати, що він був засуджений саме за домашнє насильство в розумінні §922(g)(9), а отже обтяжуюча стаття закону до нього не застосовувалася.

Одним з елементів позиції було текстуалістичне тлумачення визначення «проступку у вигляді домашнього насильства» (a misdemeanor crime of domestic violence), яке в the United States Code виглядає наступним чином: (33) (A) Except as provided in subparagraphs (B) and (C), the term «misdemeanor crime of domestic violence» means an offense that— (i) is a misdemeanor under Federal, State, Tribal, or local law; and (ii) has, as an element, the use or attempted use of physical force, or the threatened use of a deadly weapon, committed by a current or former spouse, parent, or guardian of the victim, by a person with whom the victim shares a child in common, by a person who is cohabiting with or has cohabited with the victim as a spouse, parent, or guardian, by a person similarly situated to a spouse, parent, or guardian of the victim, or by a person who has a current or recent former dating relationship with the victim» («(33) (A) За винятком випадків, передбачених у підпунктах (B) і (C), термін «проступок у вигляді домашнього насильства» означає правопорушення, яке — (i) є проступком згідно з федеральним, державним, племінним або місцевим законодавством; і (ii) містить, як елемент, застосування або спробу застосування фізичної сили або погрозу застосування смертоносної зброї, вчинене нинішнім або колишнім членом подружжям, батьком або опікуном жертви особою, з якою жертва має спільну дитину, від особи, яка проживає або проживала разом із жертвою як подружжя, батько чи опікун, від особи, що перебуває в подібному стані з подружжям, батьком чи опікуном жертви, або особа, яка має поточні або нещодавні колишні стосунки із жертвою»).

Обвинувачення стверджувало, що частина цитованої вище статті «committed by a current or former spouse, parent, or guardian of the victim, by a person with whom the victim shares a child in common, by a person who is cohabiting with or has cohabited with the victim as a spouse, parent, or guardian, by a person similarly situated to a spouse, parent, or guardian of the victim, or by a person who has a current or recent former dating relationship with the victim» сама по собі є окремою кваліфікуючою обставиною, що застосовується самостійно та дозволяє класифікувати дії Хейса як правопорушення пов’язане із домашнім насильством. Отже звинувачення на підставі §922(g)(9), 924(a)(2) є правильним.

На противагу цьому Хейс, базуючись на текстуалістичному тлумаченні, стверджував, що частина «committed by a current or former spouse, parent, or guardian of the victim, by a person with whom the victim shares a child in common, by a person who is cohabiting with or has cohabited with the victim as a spouse, parent, or guardian, by a person similarly situated to a spouse, parent, or guardian of the victim, or by a person who has a current or recent former dating relationship with the victim» — застосовується винятково разом зі словами, що їй передують («правило останнього попередника») та сама по собі не може бути визнана такою, що є самостійною підставою вважати його засудженим раніше за домашнє насильство (як на тому наполягало звинувачення).

Суд першої інстанції відхилив аргументи Хейса. Апеляційний суд прийняв їх до уваги та змінив рішення, керуючись наведеними вище текстуалістичними мотивами.

Верховний суд скасував рішення апеляційного суду та визначив, що в цьому випадку «правило останнього попередника» не повинно застосовуватися, оскільки текстуалістичне тлумачення закону, на основі граматичної конструкції та розділових знаків не є переконливим. Хоча, у цій справі на рівні Верховного суду також була присутня окрема думка стосовно цього.

Особисто я вважаю, що Хейс та апеляційний суд були праві й Хейс не міг бути засуджений за пред’явленими статтями обвинуваченням.

Як максимум, суд у цій ситуації повинен не шукати зміст закону та його ціль (як то було зроблено під головування пані Гінзбург), а працювати із наявним матеріалом та читати його чесно, як то написано, з урахуванням граматики, синтаксису та розділових знаків.

Як мінімум, враховуючи спірне написання норми тут мало бути застосоване «правило поблажливості» (the rule of lenity). Проте, це тільки моя думка.

Не зважаючи на кінцеве рішення, фактично мав місце цікавий прецедент — звинувачений на основі принципу тлумачення права (!) оскаржував застосування закону, і навіть мав тимчасовий успіх в апеляції. Як на мене, це є дуже важливим, адже подібне відкриває шлях не тільки для відстоювання свої позиції на основі норм закону, які можуть тлумачитися двозначно (той же ПКУ?), а й на підставі дійсно ґрунтовних та базових речей — принципів того, як ми повинні читати і тлумачити закон.

Тому дуже важливо приймати до увагу юридичну теорію під час застосування права та будувати свою позицію з її використанням. Як бачимо, це може як мінімум дати надію та виграти час.

P.S. Про названі вище канони ви можете прочитати в книзі «Reading Law: the interpretation of legal texts». Автори книги, як я переконаний, набагато краще пояснюють ці правила, а також у цілому піднімають розуміння юридичної теорії на якісно новий рівень.