Процес під мікроскопом: як було розглядати першу справу по російському солдату
Сергій Агафонов суддя Солом’янського райсуду Києва. Саме він був головуючим під час судового розгляду першої справи по російському солдату Вадиму Шишимаріну, який вбив мирного жителя України.
Ми розпитали Сергія, як він відреагував, коли отримав таку справу в провадження, що при цьому думав і відчував, як справився з суспільним тиском та які ще були нюанси та труднощі. Також говорили про те, як і де він зустрів війну, чи хотів піти в ЗСУ; про роботу судів та удосконалення процесуального законодавства.
Де ви зустріли 24 лютого?
У себе вдома. Мені зателефонувала зранку помічниця і сказала, що почалася війна.
І що ви тоді зробили?
Я поїхав на роботу, суд працював. Але потрібно було швидко вирішувати як організувати роботу суду в таких умовах. У кожного судді фактично свій маленький колектив: помічник і секретар, плюс канцелярії суду, архів, здебільшого – це жінки. Багато з них з дітьми. Зрозуміло, що першочерговими були питання їх безпеки.
Що було у перші дні? Як ви організовували роботу?
У перші дні було важко психологічно. Але суд не міг зупинити роботу. Вирішили встановити чергування в суді суддів і працівників апарату. Розглядалися невідкладні справи.
При цьому, деякі колеги вночі чергували також на блок-постах в місті й області, хлопці з апарату суду — вступили до лав ЗСУ. Паралельно ми з колегами збирали кошти на потреби армії, тероборони, придбавали речі першої потреби та передавали останнім.
Перші думки, коли ви почули вибухи?
Я прокинувся рано, але не від вибухів. Я живу в районі Академмістечка і вибухи у нас вже стало чутно, коли були бої під Гостомелем, Бучею, Ірпенем. Але тоді я вже був готовий до цього.
Не було поклику взяти до рук зброю і захищати свою землю?
Був. Але я вирішив робити те, що в мене виходить найкраще: робити свою роботу. Країна повинна працювати в цілому, а суди тим більше. Крім того, вважаю, в першу чергу саме чоловіки-судді повинні були залишатися і чергувати в суді, особливо в лютому – на початку березня.
Ваша перша реакція, коли до вас надійшла справа щодо російського солдата В. Шишимаріна?
Несподіванка. Водночас я розумів, що це дуже велика відповідальність. По-перше, треба було досконало вивчити справу. А по-друге — показати не тільки Україні, а й усьому світу, що в нас відкритий судовий процес та панує закон, перед яким всі рівні, навіть окупанти. Що ми максимально намагаємось з’ясувати об’єктивну істину й обставини справи. Бо цей процес був під мікроскопом не тільки в українських, а і світових ЗМІ.
Чи було вам страшно?
Я б не сказав, що було страшно. Бо я 13 років працюю суддею і в моєму провадженні були вже різні резонансні справи. Всі судді колегії — досвідчені судді. Відчувалася відповідальність перед суспільством за те, що необхідно провести судовий процес так, щоб потім ні в нас, ні деінде не сказали, що засудили чи влаштували судилище.
Ми намагалися цей процес зробити максимально прозорим і якісним. Колегія суддів, апарат – всі працювали як єдине ціле задля забезпечення відкритого судового процесу цього провадження з доступом всіх бажаючих представників ЗМІ для його висвітлення.
Чи відчували ви публічний тиск?
Ні, хоча і була пряма трансляція через ютуб, і нас транслювали безліч каналів. Я розумів, що кожне слово, навіть жест, зафіксовані.
Як ви з цим справились?
Тримали себе в руках і проводили процес відповідно до закону. Треба було абстрагуватися від камер, яких було дуже багато. Секретар нарахував понад 150 журналістів. А на вирок прийшла максимальна кількість — приблизно 200.
Чи відчували ви внутрішній конфлікт? Ну бо ви хотіли захищати Україну, а тут перед вами солдат, який вбив мирного жителя.
Для нас суддів емоційний момент відходить на другий план. Це не тільки в таких резонансних справах, а й коли розглядаєш справи, наприклад, про вбивство.
Бувають випадки, коли учасники процесу поводяться, м’яко кажучи, неправильно: лаються, проклинають. Але наше завдання як суддів — абстрагуватися від емоцій і максимально об’єктивно вирішити цю справу.
Як ви оцінюєте доказову базу?
Я вважаю, що співробітники СБУ якісно зібрали доказову базу, не дивлячись на складність, пов’язану з військовою агресією рф.
Суд досліджував як письмові докази, огляди місця події, експертизи, так і показання свідків, потерпілої, які свідчили, що саме В. Шишимарін вистрелив у потерпілого. Тому сумнівів не виникало.
Єдиний момент, на який ми звернули увагу — спочатку Шишимарін визнав свою вину, але пізніше він сказав, що не хотів вбивати. А йому інкримінували саме порушення правил і звичаїв війни поєднане з умисним вбивством. Тобто по суті він сказав, що в нього не було умислу на вбивство.
Та під час розгляду справи ми таки прийшли до того, що обвинувачений діяв з прямим умислом: адже він мав можливість вистрілити не в потерпілого, а поруч. Або ж міг не виконати наказ, бо його йому давав не безпосередній командир, або зрештою просто забрати телефон. Та Шишимарін все одно зробив декілька пострілів та поцілив людині в голову.
Які ще були складнощі?
Були технічні складнощі. Наші суди не пристосовані до розгляду таких справ. Наприклад, у нас в Солом’янському районному суді м. Києва дуже маленькі приміщення. І коли розглядаються резонансні справи, то місця для всіх журналістів, бажаючих висвітлювати процес, іноді не вистачає. Тому ми звернулися по допомогу в цьому питанні до Київського апеляційного суду.
Ми розуміли, що стадія допиту потерпілого, обвинуваченого, свідків потребує часу і в умовах малого приміщення це дуже важко. Зрештою, нас забезпечили залом в приміщенні Київського апеляційного суду, за що ми дуже їм вдячні.
Чи співчували вам колеги, коли ви отримали цю справу?
Насправді в кожного в провадженні були або можуть бути резонансні справи. Такі справи слухати важко, бо на тебе спрямовані погляди суспільства.
На вашу думку, таких справ згодом буде багато?
Точно буде багато. Я вже отримав ще кілька справ в провадження, але за іншими статтями, наприклад, про колабораційну діяльність — тобто так званих гауляйтерів. Також багато справ буде по державній зраді.
Чому саме ваш суд розглядав справу про російського солдата?
За ст. 615 КПК України під час воєнного стану справи розглядаються судами, в межах територіальної юрисдикції яких закінчено досудове розслідування. Головне управління СБУ в м. Києві і Київській області знаходиться в межах територіальної юрисдикції Солом’янського районного суду м. Києва, тому ми й отримуємо такі справи.
У вас чудова локація — СБУ, військова частина, поліція. Не страшно, що прилетить?
Я впевнений, що страшно всім. Але ми маємо можливість працювати сьогодні завдячуючи ЗСУ та іншим хлопцям і дівчатам, які боронять нашу країну, за що їм велика подяка!
На вашу думку, що можна було б удосконалити в роботі судів?
Як на мене, зараз є дві проблеми — це удосконалення процесуального законодавства і проблема з кадрами.
Щодо другої, то вона стосується як працівників апарату, так і суддів. В апараті дуже маленькі зарплати — 8-10 тис. грн. Для молодих людей, особливо, які орендують житло, це дуже мало. Тому існує велика плинність кадрів — професіонали ідуть, приходять нові, яких знов потрібно вчити.
Щодо суддів, то досі не вирішене питання щодо їх призначення. Маємо в суді двоє суддів без повноважень. Один вже рік як пройшов повністю процедуру оцінювання, отримав рекомендацію на призначення ВРП і чекає лише підписання Указу Президентом України.
Інший — чекає на завершення процедури кваліфікаційного оцінювання, але, на жаль, ВККСУ не працює вже понад 2 роки і це питання залишається заблокованим. А додайте ще вакансії ….
І таких проблем в судах не одиниці.
Тому і виходить, що судді з повноваженнями, які працюють, надто сильно завантажені. До них надходить дуже велика кількість справ, які треба швидко розглядати, а в таких умовах може втрачатися якість.
А щодо удосконалення процесуального законодавства?
Я вважаю, що кримінальне законодавство надто формалізоване. Візьмемо до прикладу оголошення вироку. По закону суддя має прочитати вголос його повністю, хоча, як правило, всіх цікавить тільки резолютивна частина. По тому ж Шишимаріну було 13 сторінок тексту, який оголошували годину. А бувають і набагато більші вироки. Як на мене, було б доцільно внести зміни в законодавство, щоб можна було оголошувати лише резолютивну частину. А хто хоче прочитати повний текст вироку — то він є у відкритому доступі.
Також доречним було б введення інституту досудового врегулювання спорів, як приклад, для зменшення навантаження та підвищення якості судових рішень.
Чому ви стали суддею?
Це була моя мрія. Хоча я став суддею не відразу, спочатку займався викладацькою діяльністю: працював у вишах і в Державній академії суддів України при ДСА (зараз Школа суддів). Там я кожен день спілкувався з суддями й зрозумів, що також хочу стати суддею. У 2008 році ця мрія здійснилася :).
Не шкодуєте?
Ні. Але робота дуже складна в емоційному плані. Якщо чесно, багато разів думав «піти жити нормальним життям», тихим і спокійним. Адже працюючи суддею, ти перебуваєш постійно «на очах», кожне твоє слово, не кажучи про вчинки, під мікроскопом. А це важко.
Як ви знімаєте цей стрес, відволікаєтесь?
Особисто від себе та від імені своїх колег, працівників апарату хочу подякувати нашим ЗСУ взагалі за можливість щось відчувати щодня, навіть стрес.
І знімати його не у підвалі, а у свій спосіб. Наприклад, я полюбляю мотоцикли. Просто іноді сідаю і їду. Таким чином відволікаюсь і нервова система заспокоюється.
Спілкувалася Яна Собко