Повідомлення про підозру: проблематика прийняття процесуального рішення в контексті дефектів кримінального процесуального інституту

Із прийняттям у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України (далі як КПК України) в новій редакції, незважаючи на численні зміни, які були внесені при подальшому його практичному застосуванні, останній містить у собі безліч дефектів.

Деякі науковці до таких дефектів відносять дефекти нормативного регулювання системно-структурного (прогалини, колізії, зайве дублювання, нераціональне розміщення норм тощо) та логіко-лінгвістичного (дефекти термінології, та понятійно-категоріального апарату; невідповідність між мовною конструкцією і змістовним наповненням, яке законодавець намагався вкласти в норму, тощо) характеру.

Однією із таких проблем, яка є наслідком вище вказаних дефектів, є відсутність чіткого та однозначного розуміння поняття інституту повідомлення про підозру. Така неоднозначність усвідомлення сутності норм права призводить до варіативності їх тлумачення як судом, так і сторонами обвинувачення та захисту. Реалізація сторонами наданих процесуальних прав та виконання покладених процесуальних обов’язків через призму власного розуміння норми права позбавляє останніх прийти до єдиної понятійної та правозастосовної думки.

Множинне понятійне розуміння з позиції відповідної процесуальної сторони призводить до неоднозначності практичної реалізації процесуальних норм. Разом із тим, як зазначають деякі практики науковці, зовнішнім проявом такої реалізації є зволікання з прийняттям відповідного процесуального рішення.

Наслідком же такої неоднозначності та зволікання стає грубе порушення основоположних, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположним прав, Конституційних та законних прав людини та громадянина України на захист в кримінальному провадженні.

Поняття повідомлення про підозру, порядку процесуального повідомлення про підозру та його вдосконалення, процесуального статусу особи, якій вручено підозру та забезпечення конституційних прав особи в момент повідомлення про підозру було предметом дослідження багатьох науковців. Вказані питання розглядали та досліджували Гончаренко В.Г., Гончаренко С.В., Капліна О., Костенко О., Янович Ю.В., Фоміна Т.Г., Кальчова О.М., Никоненко М.Я., Воротинцев Є. та багато інших.

Предметом даної роботи є окреслення наявних дефектів в понятті інституту повідомлення про підозру в контексті його практичної реалізації. Дослідження таких дефектів проходитиме через аналіз поняття підозри, критеріїв такої підозри, співставлення поняття підозри із суб’єктом злочину, а точніше, спеціальним суб’єктом злочину, як елементом складу злочину. Проведене дослідження направлено саме на встановлення шляхів усунення окреслених дефектів шляхом висунення потенційних пропозицій.

Діючий КПК України не дає чіткого визначення повідомлення про підозру як поняття або процесуального документа, в той час як для даного процесуально-правового інституту законодавець виділив окрему главу – Глава 22 Повідомлення про підозру, яка у має у своєму складі статті 276-279.

Загалом «підозра», виходячи із семантики слів «повідомляти» — «сповіщати», «здійснити» згідно тлумачного словника української мови та логіко-лінгвістичного характеру норм КПК України, — це обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Вдаватись до детального лінгвістичного тлумачення слова «підозра» в даній роботі автор не бачить такої необхідності, тому даний момент залишимо для дослідження лінгвістам та філологам.

Як документ, повідомлення про підозру вважається особливим видом процесуального повідомлення у кримінальному провадженні як процесуальний документ, який є результатом інтелектуальної діяльності спеціально уповноважених осіб (слідчого, прокурора) з оцінки доказів на предмет їх відповідності та допустимості, та може спричинити юридичні наслідки для учасників провадження у разі дотримання вимоги щодо строків, процедури та суб’єктного складу осіб, які здійснюють його вручення.

Виходячи із закріпленого у КПК України підході до обвинувачення, функція обвинувачення починає реалізовуватись саме з моменту повідомлення особі про підозру. А оскільки обсяг процесуальних прав («можливостей») у підозрюваного (особи, якій вручено повідомлення про підозру – стаття 42 КПК України) значно більший, ніж у інших учасників кримінального провадження, відповідно момент повідомлення особі про підозру можна сміло визначати як початок змагального процесу.

Відповідно до статті 276 КПК України, повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у випадках: 1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Стаття 277 КПК України визначає вимоги до змісту повідомлення про підозру як процесуального документа. Так, повідомлення про підозру, окрім інших відомостей, має містити зміст підозри.

Достатність належить до оціночної категорії, тому в кожному кримінальному провадженні за внутрішнім переконанням слідчий, прокурор вирішують питання про достатність рівня підозри, обґрунтування якої (тобто її зміст) лягає в основу процесуального документа. Повідомлення про підозру це суб’єктивне, засноване на відповідній структурі складу злочину, формулювання обвинувачення у формі певної тези, яка лише у процесі досудового розслідування в повному обсязі може перерости у твердження, що оформлюється відповідним кримінально-процесуальним актом – обвинувальним актом. Однак на практиці, формулювання що повідомлення про підозру, що обвинувального акту є ідентичними. Даний факт наштовхує на логічне заключення про обґрунтованість згаданих у даній роботі дефектів норм кримінально-процесуального закону в частині понятійного визначення інституту повідомлення про підозру.

Внутрішнє ж переконання особи, яка приймає процесуальне рішення, залежить від тих зовнішніх факторів, які впливають на формування як групової, так і індивідуальної думки соціуму загалом для конкретно визначеної території. Соціологи до таких факторів відносять форму та режим правління в державі, рівень економічного розвитку, рівень забезпечення населення, ба навіть клімат, та безліч інших.

В правовій теорії наявне поняття «обґрунтованої підозри», яке отримало своє практичне закріплення у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі як ЄСПЛ). Найбільш популярне Рішення ЄСПЛ, в якому надано наступне визначення «обґрунтованої підозри» є рішення від 21.04.2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України»:

Так, у вказаному Рішенні ЄСПЛ зазначається наступне: «Обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення, те, що вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об’єктивно пов’язують підозрюваного з певним злочином. І вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення обвинувачення».

Факти, що підтверджують «обґрунтовану підозру», не повинні бути такого самого рівня, як факти, на яких має ґрунтуватись обвинувальний вирок чи навіть пред’явлення обвинувачення – Рішення ЄСПЛ у справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства».

Далі іде виділення суб’єктивного та об’єктивного критеріїв «обґрунтованої підозри». Перший означає, що підозра має бути добросовісною, тобто особа, яка виконала затримання, має щиро підозрювати затриманого в учиненні злочину, другий – що об’єктивно існують дані про причетність особи до вчинення правопорушення. Такими даними можуть бути дії самого «підозрюваного», наявність викривальних документів, показання очевидців.

Однак основою підозри повинні бути фактичні дані, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактичних обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Факти, фактичні дані, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактичних обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню є доказами. Таке визначення закріплено в статті 84 КПК України.

Належними ж доказами є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (стаття 85 КПК України).

Також, КПК України у статті 91 дає виключний перелік обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Серед інших це подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.

Науково-практичний коментар до КПК України дає роз’яснення, що доказування вини і мотивів вчинення кримінального правопорушення вимагає встановлення обставин, які свідчать, що наслідки кримінального правопорушення є результатом дій особи (підозрюваного, обвинуваченого).

Вказане визначення доказів вже за своїм змістом зобов’язано обмежувати суб’єктивне оцінювання, що ґрунтується на сформованих під певним впливом критеріях.

Однак сукупність фактичних даних – доказів, які будуть достатні для «обґрунтованої підозри» переконати об’єктивного спостерігача нерозривно пов’язана із обвинувальною позицією сторони обвинувачення.

Так, слідчий та/або прокурор на стадії досудового розслідування керуються, в силу своєї процесуальної позиції, на інших принципах. Такі принципи у своїй основі мають одну мету – обвинувачення. Відповідно і стратегія досудового розслідування в сукупності із запланованими гласними та/або негласними слідчими (розшуковими) діями вибудовується виключно з позиції обвинувачення.

Допоки обвинувальний та каральних підхід у діяльності правоохоронних органів та прокуратури не буде замінений на підхід до встановлення істини, фактичні дані – докази, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, будуть оцінюватись через призму достатності сторони обвинувачення.

Наслідком такого «об’єктивного» оцінювання достатності доказів буде зволікання у прийнятті процесуального рішення.

Відповідно, не маючи формального статусу підозрюваного внаслідок зволікання, фактично підозрювана особа викривається органами кримінального переслідування без можливості реалізації нею свого права на захист (Рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України» 2009р. – невчасне повідомлення про підозру позбавляє громадянина права на захист від первісного кримінального переслідування).

Рішення про підозру повинно прийматись без зволікань з моменту зібрання достатньої кількості доказів, які дають підстави для слідчого та прокурора проводити в ході подальшого досудового розслідування відповідні дії для збирання доказів винуватості у вчиненні кримінального правопорушення конкретної особи. Доказами, достатніми для повідомлення про підозру, повинні визнаватись будь-які докази, отримані законним шляхом, які об’єктивно можливо було отримати на даній стадії розслідування, та які дають можливість зробити припущення про вчинення певною особою кримінального правопорушення.

Тому можна із впевненістю стверджувати, що хоча суб’єктивні оціночні критерії лежать в основі самого визначення доказів, необхідно напрацьовувати саме об’єктивні оціночні критерії, які зведуть до мінімуму суб’єктивний фактор при прийнятті процесуального рішення щодо повідомлення про підозру.

Подальше дослідження зібраних доказів, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, на стадії досудового розслідування та повноцінної реалізації основного принципу кримінального провадження – змагальності сторін, є прерогативою суду, які останній оцінює виходячи із внутрішнього переконання та неупереджено.

Одним із об’єктивних оціночних критеріїв достатності доказів для прийняття процесуального рішення щодо повідомлення про підозру може бути елемент складу злочину, який визначається в диспозиції статті КК України.

На початку слід згадати поняття спеціального суб’єкту злочину, визначення якого дає стаття 18 КК України: спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може настати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Так, у КК України наявна безліч статей, які у своїй диспозиції визначають спеціального суб’єкта злочину. Серед таких статей, окрім інших, стаття 131, 157,164, 173, 205-1, 212, 222-1, 232-1, 271, 286, 328, 351, 358, 362, 367, 372, всі статті розділу ХІХ кодексу тощо.

Відповідно до Закону від 12.07.2018 року КК України буде також доповнено ще однією статтею зі спеціальним суб’єктом злочину – стаття 146-1 «насильницьке зникнення».

При наявності посилання у диспозиції статті КК України на спеціального суб’єкта злочину, на думку автора даної роботи, описані оціночні критерії достатності доказів для повідомлення про підозру та поняття «обґрунтована підозра» підлягають до автоматичного застосування.

Однак на практиці ситуація складається по іншому, яку розглянемо на прикладі типового кримінального провадження, відкритого за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 212 КК України «ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)».

Відповідно до диспозиції частини 1 вказаної статті 212 КК України, умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, введених в установленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати,- є чітке визначення спеціального суб’єкта злочину.

Із системного аналізу примітки до статті 364 КК України, Листа Міністерства юстиції України від 18.10.2013 року за № 610-0-2-13/7.2 «Щодо тлумачення поняття «службова особа» і «посадова особа», що використовуються в чинному законодавстві України» та Постанови Пленуму ВС України від 26.04.2002 року за № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» випливає, що під поняття службової особи, на яку покладений обов’язок сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, підпадає керівник підприємства (директор), бухгалтер (головний бухгалтер).

В ході проведення досудового розслідування в межах кримінального провадження, відкритого фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 212 КК України, керівник підприємства та бухгалтер як правило викликаються в якості свідка. При цьому слідством саме відносно таких «свідків» збираються докази для вручення повідомлення про підозру та складання обвинувального акту, а останні фактично розцінюються в якості підозрюваних.

Оскільки стаття 20 КПК України відносить підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого до осіб-учасників кримінального провадження, які мають право на захист (яке полягає у наданні можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені Кодексом), то згаданий «свідок», який фактично розцінюється в якості підозрюваного, позбавлений такого права. Свідок же, як учасник кримінального провадження згідно вимог статті 66 КПК України не наділений жодними «активними» процесуальними правами, а наділений виключно обов’язками. Аналогічно і адвоката свідка КПК України не розцінює як захисника.

До «активних» процесуальних прав, яких позбавлений свідок та його адвокат, можна віднести право на збір доказів (ст. 93 КПК України), право подачі клопотань про здійснення процесуальних дій стороною обвинувачення (ст. 220 КПК України), право на оскарження дій слідчого (ст. 303 КПК України). Відповідно, «активні» процесуальні права у свідка та його адвоката, в тому числі, які передбачені статтею 42 КПК України, можуть з’явитись лише після вручення повідомлення про підозру.

Складається така нерівна ситуація, яка фактично порушує одну із засад кримінального провадження – змагальність сторін (ст. 22 КПК України), при якій сторона обвинувачення проводить своє розслідування відносно свідка (свідків) без жодного супротиву.

Відповідно, з метою забезпечення змагальності сторін в межах кримінального провадження, за умови, що особа підпадає під поняття спеціального суб’єкта злочину (як було описано на прикладі статті 212 КК України), відносно останньої в обов’язковому порядку повинно прийматись відповідне процесуальне рішення щодо повідомлення про підозру.

Для прикладу, обґрунтування сторони обвинувачення про недоцільність повідомлення особі про підозру з позиції неможливості зібрати достатні докази для складання обвинувального акту в межах визначеного строку для досудового розслідування та, можливо, складністю кримінального провадження (скоєного злочину) є безпідставним. По-перше КПК України передбачає можливість продовження строку досудового розслідування.

Запропонована обов’язковість прийняття процесуального рішення відносно особи щодо вручення повідомлення про підозру за наявності вказаного оціночного критерію забезпечить повноцінну реалізацію права на захист.

Згідно статті 87 КПК України недопустимими доказами є докази, що отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, а також які отримані внаслідок порушення права особи на захист, тобто отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України, а також будь-які докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Аналізуючи вказану статтю 87 КПК України в контексті даної роботи можна прийти до висновку, що для визнання недопустимими доказів, які були зібрані слідством відносно свідка є всі підстави. Тобто, всі докази та інформація про такі докази, які були отримані від особи, яка на такий момент перебувала в статусі свідка, яка в подальшому набуває статусу підозрюваного, обвинуваченого, внаслідок описаного зволікання, визнаватимуться недопустимими.

На практиці же виникають проблеми із обґрунтуванням причинно-наслідкового звязку між наданими показами свідка, а також інформації від свідка (яка в більшості випадків навіть не внесена до протоколу, а отримана в ході «дружньої» бесіди) та доказами, які отримані завдяки таким показанням та інформації. Стороні захисту майже неможливо довести суду факт отримання доказів за сприяння свідка, який на такий момент досудового розслідування вводився в оману відносно свого фактичного процесуального статусу.

Декілька слів також варто сказати про таку прогалину у КПК України як відсутність визначеного законодавцем мінімального строку досудового розслідування з моменту вручення повідомлення про підозру. При тому, що граничні ж строки досудового розслідування визначені у статті 219 КПК України.

Відсутність мінімального строку досудового розслідування призводить до зловживання процесуальними правами з боку сторони обвинувачення. Мається на увазі практичну ситуацію, коли відносно нашого «свідка» зібрані всі необхідні на думку слідства докази, останньому вручають повідомлення про підозру та відразу, в порядку статті 290 КПК України, «визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми» завершають досудове розслідування, надаючи доступ до матеріалів кримінального провадження для наступного ознайомлення та вручення обвинувального акту.

Пункт b) частини 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположним прав визначає, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту. Відповідно, таке швидке (іноді день в день) завершення досудового розслідування призводить до грубого порушення права особи як на захист (ст. 20 КПК України), так і права на підготовку такого захисту (ст. 6 Конвенції).

Однак не лише відсутність мінімального строку досудового розслідування призводить до порушення права на захист. Описане зволіканні у прийнятті процесуального рішення щодо повідомлення особі про підозру, значний вплив суб’єктивних оціночних критеріїв до визначення достатності доказів для прийняття такого рішення також обмежує право на захист.

Разом із тим, саме сукупність описаних дефектів кримінального-процесуального інституту повідомлення про підозру підтверджує нагальність описаної в даній роботі проблеми.

Підсумовуючи викладений матеріал вбачається серйозна проблема у наявності дефектів нормативного регулювання системно-структурного та логіко-лінгвістичного характеру інституту повідомлення про підозру.

Як наслідок фактичного не доопрацювання законодавцем вказаного інституту кримінально-процесуального права призводить до варіативності їх тлумачення як судом, так і сторонами обвинувачення та захисту.

Саме відсутність чітких критеріїв визначення моменту обов’язкового прийняття процесуального рішення, пов’язаного із реалізацією процесуальних норм внаслідок зволікання при прийнятті такого рішення на основі суб’єктивних оціночних критеріїв і є основою вище вказаної варіативності тлумачення.

З метою усунення описаної у даній роботі виявленої, в ході право застосовної практики, проблематики пропонуються наступні шляхи її усунення:

• Визначення чітких критеріїв для визначення моменту обов’язкового застосування інституту повідомлення про підозру – вручення повідомлення про підозру та визначення за особою процесуального статуту підозрюваного або;
• Введення такого окремого поняття, як «спеціальний свідок», обсяг процесуальних прав якого буде наближений до процесуальних прав підозрюваного або;
• Наділення свідка так званими «активними» процесуальними правами, а саме правом подачі клопотання про визнання останнього підозрюваним та право оскарження процесуального рішення, прийнятого за результатами розгляду вказаного клопотання.

Рух по одному із вказаних шляхів удосконалення понятійного апарату кримінально-процесуального інституту повідомлення про підозру сприятиме укріпленню основоположного права людини на захист в нашій державі. Таке твердження пояснюється наступними обґрунтуваннями на підтвердження кожного із запропонованих варіантів.

Так, якщо буде реалізований перший варіант, кримінально-процесуальне право відійде від надмірного впливу фактору суб’єктивного оціночного критерію при визначенні доленосного моменту вручення особі повідомлення про підозру та процесуального статусу підозрюваного, яке включає в себе всі необхідні для реалізації захисту процесуальні права.

У випадку реалізації другого варіанту особа, відносно якої застосовуються слідчі дії (наприклад часті виклики у статусі свідка тощо) та логічний зміст яких направлений на подальше переведення особи із процесуального статусу свідка у статус підозрюваного, матиме необхідні «активні» процесуальні права для реалізації права на захист. До таких «активних» процесуальних прав можна віднести право заявляти клопотання про залучення експерта, спеціаліста, про долучення доказів, оскарження слідчих дій тощо. Остаточний перелік процесуальних прав, якими буде наділений «спеціальних свідок» буде визначатись за результатами більш деталізованого та предметного дослідження.

Третій варіант урівноважуватиме суб’єктивні оціночні критерії як сторони обвинувачення, так і сторони захисту до визначення моменту, настання якого дає підстави до вручення особі повідомлення про підозру. Тобто у випадку, якщо особа, яка має процесуальний статус свідка вбачає у слідчих (розшукових) діях вірогідність визнання себе в якості підозрюваного, остання матиме право прискорити прийняття такого процесуального рішення з метою отримання можливості реалізувати надане право на захист.

Кожен із запропонованих шляхів вдосконалення кримінально-процесуального закону не є універсальним за своєю природою. При науковому дослідження даної проблематики науковцями, останні можуть прийти до висновку, що ідеальним варіантом буде синтез усіх трьох шляхів в одне законодавче рішення. Однак остаточне слово буде за законодавцем. І лише майбутня практична реалізація науково-законодавчих змін із судовими напрацюваннями дасть остаточну відповідь доцільності таких змін.

__________

Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».