Оксана Купер: “Захар Беркут” і право на землю
Обожнюю дивитися, як «оживають» літературні сюжети: що враховують творці фільму при втіленні тексту на екрані, які герої отримують новий розвиток і що, в результаті, стає кращим: книжкова чи кінематографічна версія історії?! Додайте сюди ще й талант всюди бачити правові деталі.
Отже, цього тижня я взялася аналізувати екранізацію «Захара Беркута» (Україна і США, 2018, реж. Ахтем Сеітаблаєв та Джон Вінн) — повісті Івана Франка, відому багатьом ще зі шкільного курсу української літератури.
Але попереджаю: в цьому огляді не буде коментарів саме по кіноадаптації повісті, оцінок роботі кастинг-директора/костюмерів/гримерів та (не)історичним деталям сюжету, який вигадав ще український письменник, а потім його по-своєму побачили сценаристи фільму. Окремі дивні діалоги між героями, літературна українська в дубляжі, жанр історичного бойовика, перебір з язичництвом, але чудові краєвиди Карпат — теж за кадром. Тільки нестандартний юридичний погляд на історію, у якій заховалося трохи важливих деталей, але не всі їх помітили.
Карпатська громада, що захистила землю ціною життя своїх мешканців
Вся ця розповідь про сміливих Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
Вже перший серйозний конфлікт з Тугар Вовком за право володіти своєю ж землею староста громади — Захар Беркут — намагається вирішити за домовленістю та без крові. Боярина просто запрошують за збори, бо, «закони громади ми маємо поважати», наголошує Беркут.
Все, що бачить глядач в цьому випадку, — приклад регулювання життя нормами т.зв. звичаєвого права. Це ті часи, коли суперечки вирішуються у бою між двома противниками, де переможений приймає умови переможця; а місцеві питання — на загальних зборах.
Отже, громада має, що сказати боярину, тому брати Беркути як посланці наголошують: «Ми вільні люди як і ти. Якщо ти у своєму праві, то прийдеш… ». На жаль, у Тугара Вовка власний погляд на землеволодіння: «Я навчу їх єдності та поваги та покажу, як керує справжній володар. … Ці люди не визнають мого права на цю землю».
Далі глядач, напевно, побачив би суцільну війну аргументів в дусі фрази «Якщо я, не спитавши твого дозволу, віддам твого меча…» та правил, але в цей конфлікт про право власності на землю встучається третя сила — монгольське військо хана Бурунди.
Десь із цього моменту фразу Максима Беркута «Це наша земля! Ми вільний народ!» вже варто розуміти у двох значеннях: як Батьківщини та як території громади. Обидві землі треба захищати, але тепер уже одразу від двох ворогів. І хоча громада розуміє, що сили нерівні, її лідери беруть своє: «Треба битися за те, що нам дороге!».
Потім в бій ідуть усі неписані закони війни по обидві сторони конфлікту: розвідники, зрадники, полонені та пошуки рішень в дилемі між приватними та громадськими інтересами. Дві важливі деталі, на які тут варто звернути увагу:
1) випадкова річ як доказ вашої присутності — загублений Беркутом-молодшим оберіг на місці вбивства сина монгольського хана дав монголам гарний привід шукати винуватця і помсти;
2) на війні часом кмітливість, а не (умовний) меч допоможе виграти бій — це про те, як тухольці використовують силу природи (вітер від пожежі же в інший бік!), щоб перемогти підступних людей Тугара Вовка і Бурунди.
Не всім вдасться вижити, але «побіда» буде за нами — і громада Тухлі збереже свою землю. На завершення закадровий голос Франка ще раз нагадає: «Головна наша сила в єдності. … Всі за одного, а один за всіх — тоді ніяка ворожа сила не побідить нас». Чим не привід ще раз прочитати повість письменника та нагадати очевидні (і досі актуальні для всіх нас) речі, які чомусь забуваємо?
P.S. Втіленням сюжету повісті у кіно займалася інтернаціональна команда і проект, в цілому, є україно-американською копродукцією: в оригіналі знімали англійською, уже потім робили український дубляж. У міжнародний прокат фільм вийде з англомовною назвою The Rising Hawk. До речі, ще раніше The Hollywood Reporter написав, що права на показ вже продані в Іспанію, а на сайті IMDb кіно взагалі-то має непоганий рейтинг: оцінку 8.1 із 10.
Зловила якось себе на думці, що постійно дивлюся багато кіно і читаю книжок на правову тематику або шукаю юридичні деталі у фільмах/серіалах, які мають мало спільного з юриспруденцією. Профдеформація за замовчуванням? Мабуть, навіть якщо вже давно не працюєш з цим на практиці. Бо єдине, що детально пам’ятаю із трьох частин «Хоббіта» — це контракт Більбо Бегінса на подорож в Еребор: документ пригодився, щоб довести сусідам по Ширу, звідки він об’явився після 13 місяців відсутності. Головне: так значно простіше пояснювати складні речі з законів, особливо не фахівцям з юриспруденції.
Отже, вам цікавий розбір кіно та книжок з точки зору права? Тоді сідайте зручніше — запрошую у свій клуб! Попередні рекомендації, до речі, можна знайти у Facebook за хештегом #Про_права_людини_мовою_кіно_і_літератури.
__________
Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».