Оксана Купер: про Ґарета Джонса, радянську «правду» і Голодомор

Мені й досі моторошно дивитися хроніки Голодомору 1932-1933 рр. Чогось подібного очікувала і від кінофільму з назвою «Ціна правди».

Але ця історія про Ґарета Джонса — одного з перших західних журналістів, що відкрито заговорив про (штучно влаштований) український голод — розказана по-іншому. Вона про особистий вибір, міжнародні відносини і… радянську дійсність, яка знищила в ті роки мільйони людських життів.

Фільм створений у копродукції України, Польщі, Великобританії (2019, реж. Агнешка Холланд) та у міжнародному прокаті виходить під назвою Mr.Jones. Сценарій написала американська журналістка з українським корінням Андреа Халупа, основою для кого стали розповіді її діда та власні дослідження постаті валлійського журналіста.  Сюжет та формат розповіді неідеальні, але ця кіноісторія варта бути переглянутою. Бо історія про змішування ідеології, пропаганди та порушень базових прав людини не залишить нікого байдужим. Міжнародний трейлер шукайте тут.

Про що кіно?

У британського прем’єр-міністра Девіда Ллойд-Джорджа молодий радник з міжнародних питань — Ґарет Джонс з освітою в Кембриджському університеті та знанням кількох мов, у т.ч. німецької та російської. У своїх звітах з радянського питання він пише: «Цифри не збігаються. У світі економічна криза, а СРСР витрачає все більше ресурсів. Де беруться гроші?».

Джонс потрапляє під скорочення, але професійний інтерес бере своє і приводить його до Радянського Союзу, щоб дослідити ситуацію та… взяти інтерв’ю у Сталіна. Саме таку мету поїздки озвучує Ґарет при подачі документів для оформлення журналістської візи.

Амбіцій в амплуа журналіста-freelancer’а йому не бракує: в його послужному списку інтерв’ю з Гітлером та великий інтерес до пошуку сенсаційних тем, про які ще ніхто не писав. Крім того, він багато знає про Східну Україну: колись у Юзівці (перша назва сучасного Донецька) вчителькою у сім’ї шотландського підприємця-інвестора, засновника міста Джона Юза працювала його мати.

«Кремль банкрут, хто фінансує це все?», — запитує журналіст знову. Сенсацію, про яку раніше доводилося чути тільки анонімно, він знайде уже в Москві: «В Україні голод». Він привезе цю новину на Захід та офіційно підпише статті своїм ім’ям, проте на розвиток подальших подій це не сильно вплине.

До чого тут право?

Давній друг і колега Ґарета начебто випадково гине після телефонної розмови про делікатну тему журналістського розслідування, яка тотально замовчується в СРСР. Які докази знайшов Пауль, що його через це вбили?

«Ви знаєте, яка багата ця країна? Золото Сталіна — це зерно», — каже журналісту його майбутній опонент Уолтер Дюранті, кореспондент The New York Times у Москві.

Радянське зерно експортується на світовий ринок, при тому що в Україні панує голод, з’ясовує Джонс. Про це не прийнято говорити у медійних колах (так, цензура активно процвітає) та й взагалі-то іноземних журналістів не випускають поза територію Москви. Акредитація з вузьким доступом до важливих тем та контроль за тобою з боку силових органів — буденна реальність іноземного кореспондента у радянській столиці. Великий брат слідкує за тобою, каже колега Джонса Ада Брукс, вмикаючи музику голосніше, щоб сусід по комунальній квартирі не почув їхню розмову. Повідомлення про «злочин» сусіда? Тоталітарний режим у всій красі!

Хабар за кімнату, де жити недозволено, вправна маніпуляція з рекомендаційним листом від самого британського прем’єр-міністра — журналіст використовує шанс виїхати з міста та побачити все на власні очі.

За великою ймовірністю тодішній Кримінальний кодекс РСФРР 1926 року передбачав для Джонса багато потенційних статей, за якими на нього чекали б і звинувачення у шпигунстві на користь іноземної держави, арешт… або й раптова смерть.

«Диктатура пролетаріату» у ті часи якраз набувала яскраво забарвлених, в т.ч. (не)правових форм. Можна тут згадати активну колективізацію, пропагування колективної власності та репресивний закон «Про п’ять колосків» з покаранням у вигляді розстрілу та конфіскації.

Насправді, поза сюжетом фільму залишилися ще кілька важливих деталей: у Радянському Союзі Джонс бував кілька разів і поїздка 1933-го якраз стала його останнім візитом. Ймовірно, він уже підозрював, з чим матиме справу, коли вирішив відвідати Східну Україну та на власні очі побачити, що відбувається у тамтешніх селах. «Вони вбивають нас», — голосять охоплені голодом села. Очима іноземного кореспондента глядач побачить, як подорожуючі селяни кидаються на шкурку апельсина в залізничному вагоні, як можна обміняти пальто за хліб; голодних дітей, які крадуть їжу з рюкзака, канібалізм і збір мертвих тіл спецбригадою.

Джонса арештують та просто депортують з країни, але той не мовчатиме і напише свої відверті статті для західної преси. За сюжетом, репортажі виходять у виданнях, де «зубатіші юристи», бо завдання журналіста — це вишукувати факти, наголошує Ґарет.

Безумовно, юридичний тил у подібних журналістських розслідуваннях дуже важливий. На терезах — стандарти професії і слово молодого журналіста проти більш іменитого колеги (по правді, кажуть, у Дюранті у цьому питанні були численні співучасники). Розповідь у фільмі залишає поза увагою реальну прес-конференцію журналіста у Берліні 1933-го, його розсилку прес-релізу про голод в УРСР по медіа і отримання Пулітцерівської премії за сталінські п’ятирічки самим Дюранті за рік до того.

«Порвати зв’язки, коли економіка ледь дихає?», — агресивно реагує в фільмі британський прем’єр на новини від Джонса. Державно-політичні рішення просто так не приймаються, а міжнародне право вимагає доказів. У розпал цієї історії США визнають Радянський Союз як державу, бізнесові та міждержавні зв’язки розвиваються та нові іноземні інвестиції вправно направлені на радянську індустріалізацію.

Чому це важливо в контексті України і сьогодні?

Зовнішньоекономічна діяльність Радянського Союзу в ті роки, як і керівний режим на його чолі не терпіли компромісів: треба заробляти на розвиток комуністичного майбутнього, бо «революції не перемогли б без інвестицій». Ідеологія, пропаганда, гроші та бюрократія змішується в єдине ціле: на словах більшовики говорили про поганий капіталізм, а в реальності залучають західних спеціалістів інвестувати свої ресурси та час у розбудову великого пролетарського майбутнього. «Ми будуємо нові літаки!», — вихваляються місцеві, але: якою ціною?

В цей момент історики та дослідники теми Голодомору не погодяться з тим, як зображується голод в Україні як гонка за індустріалізацією та бажанням заробити більше, але причина такого сюжету, як на мене, проста: кіно готувалося для західної аудиторії. Будьте готові до того, що згадок про цілеспрямоване винищення українців у фільмі немає, як і відверно страхітливих кадрів голодуючих селян тощо. Основна мова йде про інші дві речі: по-перше, особистий та професійний вибір журналіста-іноземця та, по-друге, світ міжнародної політики, де насправді важливіше не посваритися з лідером великої держави-партнера ніж розбиратися, що твориться всередині країни.

Творці фільму переконують, що згодом статті Джонса стануть «натхненням» для Джорджа Орвелла при створенні тексту «Колгоспу тварин» як алюзії на тоталітарне суспільство. На міжнародному постері фільму, до речі, скомпільовані два зображення — Йосипа Сталіна та свині.

Насправді Джонс і Орвелл ніколи не зустрічалися, це тільки художній прийом, використаний сценаристкою. І хоча мені як глядачу друга лінія оповідача-письменника виглядає «притягнутою за вуха», мабуть, варто сприймати це як зайвий привід дослідити те, скільки західних інтелектуалів та політичних лідерів симпатизувати тодішній Москві та чому питання політичних прихильників та іноземних інвестицій у тоталітарні режими є важливими як тоді, так і сьогодні.

Уже на титрах фільму у мене виникло два питання: чому оргкомітет Пулітцерівської премії не взяв до уваги нехтування фактами у текстах Дюранті та наскільки взагалі західні журналісти розбираються у сучасному українському питанні? Можливо, українцям варто значно більше про це говорити.

Зловила якось себе на думці, що постійно дивлюся багато кіно і читаю книжок на правову тематику або шукаю юридичні деталі у фільмах/серіалах, які мають мало спільного з юриспруденцією. Профдеформація за замовчуванням? Мабуть, навіть якщо вже давно не працюєш з цим на практиці. Бо єдине, що детально пам’ятаю із трьох частин «Хоббіта» — це контракт Більбо Бегінса на подорож в Еребор: документ пригодився, щоб довести сусідам по Ширу, звідки він об’явився після 13 місяців відсутності. Головне: так значно простіше пояснювати складні речі з законів, особливо не фахівцям з юриспруденції.

Отже, вам цікавий розбір кіно та книжок з точки зору права? Тоді сідайте зручніше — запрошую у свій клуб! Попередні рекомендації, до речі, можна знайти у Facebook за хештегом #Про_права_людини_мовою_кіно_і_літератури.

__________

Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».