Об’єктивно про неконституційне (закреслено) антикорупційне (ч. 6)
Про причини створення Вищого антикорупційного суду, проблему тривалості розгляду справ щодо корупційних злочинів та нестачу суддів.
У частині 5 цього тематичного блогу присвяченого аналізу питання (не)конституційності Вищого антикорупційного суду я почав дослідження питання законності та відповідності цього суду принципу Верховенства права, зокрема принципу пропорційності.
Продовжуючи аналіз вказаного елементу, я хотів би зупинитись на інших складових принципу пропорційності — необхідність створення Вищого антикорупційного суду в демократичному суспільстві та співмірність його створення до мети, яка переслідувалась.
Нагадаю, що обгрунтовуючи необхідність створення ВАС, законодавець зазначив серед іншого, що за 2016 рік українськими судами було винесено лише три вироки щодо державних службовців категорії A. Це дає підстави стверджувати, що українські суди не здатні здійснювати правосуддя щодо посадовців найвищого рівня та залишаються найслабшою ланкою в системі боротьби з корупції.
Із цього пояснення можна зробити висновок, що однією з причин створення ВАС була та обставина, що місцеві суди повільно розглядають справи щодо «топпосадовців» і виносять малу кількість вироків.
Однак, з пояснювальної записки до законопроекту про створення Вищого антикорупційного суду, неможливо зрозуміти причини вказаної проблеми й чому саме створення нового суду покликане її вирішити, отже вказане питання потребує окремого аналізу.
Нагадаю, що протягом 2016–2019 років і до цього часу в місцевих судах спостерігається катастрофічна нестача суддів. За інформацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів станом на вересень 2019 року в Україні 1294 суддів не могли розглядати справи, оскільки у них закінчився п’ятирічний термін повноважень, а безстроково їх ще не було призначено.
24 травня 2019 року відбувся Пленум Верховного Суду на якому було наведено інформацію, що станом на початок 2019 року, за штатної чисельності в 7200 суддів, кваліфікаційне оцінювання успішно пройшли 2151 діючих суддів, не завершено процедури кваліфікаційного на відповідність займаній посаді щодо 3192 суддів. На 1 квітня 2019 року із 5285 суддів лише 4128 мали повноваження на здійснення правосуддя.
Окрім того, було вказано, що постала загроза припинення роботи судів у зв’язку з відсутністю суддів, які мають право здійснювати правосуддя, оскільки в тисячі суддів сплинув п’ятирічний строк перебування на посаді судді й до цього часу питання щодо подальшої роботи цих суддів не вирішено.
Аналогічна статистика наведена й у рішенні Ради суддів № 35 від 05.07.2019 р. Таким чином, із 7200 штатних посад суддів у місцевих судах, станом на 1 квітня 2019 року здійснювали правосуддя лише 4128 суддів.
Окрім того, у рішенні Ради суддів № 78 від 19.11.2018 р. зазначено, що через тривалий процес кваліфікаційного оцінювання, який затягувався, у тому числі у зв’язку з організацією Вищою кваліфікаційною комісією суддів конкурсу до Вищого антикорупційного суду, значна кількість суддів залишалася без повноважень здійснювати правосуддя, що впливало на строки та якість розгляду справ судами.
У світлі наведеного, слід зазначити, що відповідно до Рекомендацій щодо ефективного впровадження Основних принципів щодо незалежності судових органів (прийняті резолюцією Економічної та соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року), впроваджуючи Основні принципи в частині надання відповідних засобів, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції; гарантування законом терміну повноважень суддів, їх незалежності, безпеки, відповідної винагороди, умов служби, пенсії і віку виходу на пенсію, держава має звернути особливу увагу на необхідність надання певних ресурсів, потрібних для функціонування судової системи, враховуючи призначення достатньої для рівня завантаженості справами кількості суддів, забезпечення судів необхідним персоналом та обладнанням та надання суддям гідного рівня особистої безпеки, пенсійного забезпечення та заробітної плати.
Відповідно до ст. 11, п. 1 Конвенції ООН проти корупції (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007, N 49), беручи до уваги незалежність судової влади та її ключову роль у боротьбі з корупцією, кожна держава-учасниця відповідно до основних принципів свого правового порядку та без шкоди для незалежності суддів вживає заходів для зміцнення доброчесності та запобігання можливості корупції серед суддів.
Таким чином, постає ряд логічних і водночас риторичних запитань: якби судді місцевих судів отримували підвищену винагороду, як судді ВАС та не були завантажені через нестачу суддів у судовій системі, то могли б вони виділяти більше часу на розгляд справ, у тому числі й корупційних, і чи пришвидшило б це їх розгляд? Хто не забезпечив судову систему достатньою кількістю суддів та не виконав інші вимоги передбачені Міжнародними договорами? Чи могли б додаткові три тисячі суддів, які були необхідні для заповнення штатних посад суддів вплинути на швидкість та стан розгляду справ, у тому числі корупційних?
При цьому, відповідно до статті 130 Конституції України, Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Отже, є досить логічним, що якщо судами не дотримувались строки розгляду справ щодо корупційних злочинів, то така ситуація склалася виключно через недотримання державою Рекомендацій щодо ефективного впровадження Основних принципів щодо незалежності судових органів схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року). Відповідно саме органи державної законодавчої та виконавчої влади штучно створили проблему несвоєчасного відправлення правосуддя і використали її як підставу для створення окремого суду для розгляду окремих категорій справ відносно окремих осіб.
Таким чином, законодавство щодо створення та функціонування Вищого антикорупційного суду не було прийнято відповідно до основних принципів правового порядку, встановленого Конституцією, оскільки якби держава просто виконала свої зобов’язання, то такої б проблеми просто не існувало.
Водночас, якщо вже проблему ефективного відправлення правосуддя було створено, то і для її вирішення, якщо законодавець вважав, що вона існувала, необхідно було забезпечити належне функціонування вже існуючої системи, зокрема забезпечити суди достатньою кількістю суддів для рівномірного розподілу навантаження між ними, що призвело б до пришвидшення розгляду справ, що надходять на розгляд судів, у тому числі й щодо корупційних злочинів.
Таке вирішення є значно більш доцільним у демократичному суспільстві та співвідноситься із метою, яка переслідувалась, оскільки, по-перше, відповідає завданням та зобов’язанням держави, по-друге, вирішує проблему більш комплексно, не тільки зі швидкістю розгляду справ щодо «топкорупціонерів», а й щодо швидкості відправлення правосуддя в цілому й по всій країні.
Окрім того, як було сформульовано Конституційним судом Словацької Республіки, створення особливого суду допустиме тільки в тому випадку, коли суверенні й життєво важливі інтереси держави і стандарти в області прав людини були б настільки скомпрометовані, що без існування надзвичайної судової системи неможливо було б запобігти порушенню Конституції, загрозі життєво важливим інтересам держави, масових порушень прав людини. Сама по собі надзвичайна судова влада завжди є непропорційним і неконституційним втручанням у поділ влади. Отже, це прийнятно тільки в тому випадку, якщо в грі присутній більш високий інтерес ніж сама рівновага між окремими складовими влади, і це становить загрозу для цінностей, зазначених вище. Підставою для створення Спеціального суду є ставлення під сумнів незалежності та неупередженості інших судів із боку інших державних органів та громадян.
Однак, як я вказував у попередніх частинах, реальних підстав для твердження про наявність сумнівів щодо незалежності та неупередженості суддів, які б проявлялися в численних фактах вимагання хабарів у справах щодо корупційних злочинів, притягнень суддів до дисциплінарної відповідальності в таких справах, не було, а тривалий розгляд справ по всій країні є наслідком неналежного виконання своїх функцій державними органами, що не може бути підставою для тверджень про скомпрометованість судів.
Разом із тим, зараз уже можна стверджувати і про фактичну недієвість такого заходу, як створення окремого суду для розгляду певних категорій справ, адже створення Вищого антикорупційного суду не вирішило проблему по суті, нестача суддів у місцевих судах продовжується і надалі, а тому громадяни України позбавлені можливості розгляду їх справ у встановлені строки.
Тимчасово було вирішено лише проблему щодо тривалого розгляду справ про корупційні злочини щодо вибраних категорій осіб. Однак це відбулось лише тому, що судді ВАС почали розгляд справ, не маючи ніякої завантаженості, тому могли виділяти більше часу на розгляд справ. Проте, уже зараз, судді цього суду визнають, що в них існує проблема з тривалістю розгляду справ через… недостатню кількість суддів. То тепер необхідно створювати окремий суд чи суди для кожної «корупційної» статті Кримінального кодексу??
Разом із тим, створено ряд інших проблем, зокрема щодо тривалості розгляду справ, які вже знаходились на розгляді в місцевих судах і мали почати свій розгляд із початку, а також щодо доступу до правосуддя осіб, які проживають у віддалених від Києва регіонах України, які вимушені кожного разу вирішувати проблему як дістатися до судового засідання. Є вагомі аргументи на користь того, що таке втручання в права не були необхідними в демократичному суспільстві та не є співмірними до мети, яка переслідувалась.
Чи доцільно було створювати такі проблеми для людей за можливості досягнення цілей іншим способом, ще і для всієї судової системи, виконуючи при цьому свої зобов’язання за Конституцією та міжнародними договорами? — чергове риторичне питання до законодавця.
Далі буде…
📌 Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «Блоги».