Нюанси спадкування: як правильно прийняти спадщину?


Юлія Гудзь

Помічниця адвоката


Державна реєстрація місця проживання разом із спадкодавцем vs фактичне проживання разом із спадкодавцем на час його смерті без державної реєстрації («прописки»).

Сьогодні ми поговоримо про те, як правильно прийняти спадщину. Чинне цивільне законодавство встановлює для осіб, які бажають прийняти спадщину, обов’язок  звернутися з відповідною заявою до нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Проте, такий обов’язок звернення не поширюється на осіб-спадкоємців, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і протягом шестимісячного терміну, встановленого для прийняття спадщини, не заявили про відмову від неї. 

Такі особи приймають спадщину автоматично. Для цього необхідно довести факт спільного проживання разом із спадкодавцем на час його смерті. Тривалий час доказом цього слугувала відмітка в паспорті про державну реєстрацію місця проживання, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем тощо. Утім, аналіз судової практики свідчить про існування різного підходу до вирішення справ про визнання права власності в порядку спадкування за законом, що викликало необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду подібних спорів Верховним Судом.

Судова практика

Зокрема, у справі №355/832/17 (провадження № 61-27212св18) за позовом про визнання договору дарування житлового будинку частково недійсним та визнання права власності на частку у спільному сумісному майні подружжя, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що позивач належними та допустимими доказами не довів факт прийняття спадщини після смерті матері, а саме факт фактичного проживання разом із спадкодавцем на час його смерті, і, як наслідок, факт порушення своїх прав оскаржуваним договором дарування (постанова від 10 квітня 2020 року).

При цьому, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у вказаній справі виходив із того, що державна реєстрація позивача у спірному житловому будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті матері за адресою реєстрації, оскільки документально спростована належними та допустимими доказами, а саме довідками органу місцевого самоврядування.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Однак, вирішуючи спір за подібних обставин, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов протилежного висновку.

Так, у постанові від 11 березня 2020 року у справі №360/2312/16-ц (провадження № 61-5221св18) за позовом про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на частину спадкового домоволодіння, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що саме реєстрація спадкоємця за місцем проживання спадкодавця на час смерті спадкодавця свідчить про «автоматичне прийняття спадкоємцем спадщини».

При цьому зазначено, що спадкоємцю достатньо звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і надати паспорт із реєстрацією за місцем проживання спадкодавця, і нотаріус буде вважати цього спадкоємця таким, що прийняв спадщину.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Зазначене свідчить про застосування судом касаційної інстанції у різних складах принципово різного підходу для вирішення справ, що випливають з одних і тих правовідносин, у яких один і той же предмет спору, і які врегульовані одними і тими ж нормами матеріального права, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці їх розгляду Верховним Судом.

Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Проте, 14 вересня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду поставив крапку в цій ситуації. В своїй ухвалі Суд зазначив, що тлумачення статті 29 ЦК України у поєднанні зі статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у відповідній редакції та Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII дає підстави для висновку, що постійне місце проживання громадян України може бути підтверджено як відміткою у паспорті так й іншими документами згідно із статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Таким чином, зі змісту наведених норм вбачається, що під постійним проживанням спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця, на момент смерті спадкодавця, зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.