Нетендітні створіння

Ще до карантину ми будували систему так, щоб у разі форс-мажору команда могла перегрупуватись та ми залишились «на плаву».

Ми – консалтингова компанія. Для клієнта – ми найкращий друг (чи подруга, у нашому випадку), котрий допомагає розвивати бізнес. Уся наша діяльність направлена на творення, розвиток та зростання. У нас у команді наразі немає хлопців (причому вже давно). Не те щоб це принципова позиція компанії – просто так склалося. Але наші дівчата дадуть фору багатьом чоловікам. 

Здається, на першому курсі університету на лекції з психології викладач сказав: «Якщо на питання про людину ви чуєте відповідь: «Ну, загалом, хороша людина, мабуть. Нічого не можу сказати» — то це дуже поганий знак. Краще б сварили. Бо нейтральні відгуки  — це не про ОСОБИСТІСТЬ.

Мені дуже приємно, що кожен член нашої команди  — особистість. До війни ми працювали в різних містах та збиралися разом офлайн нечасто. Останнього разу ми бачились до Нового року.

Я дивилася на гарних молодих дівчат, чула гучний сміх та думала, що пишаюся тим, що маю честь працювати з такими талановитими та сильними духом людьми. Я була впевнена, що нам під силу все. Тоді я не знала, що нам доведеться пережити.

Частина перша. Той самий ранок.

Зараз в Україні можна не називати дату, усі розуміють «який саме ранок» — його ми усі запам’ятаємо назавжди.

О шостій ранку я мала повертатися до Києва. Мене розбудила мама за годину. Оскільки до 24.02 і так усі були на нервах, то перша моя думка «мама щось переплутала», через 2 хвилини у мене почав розриватися телефон – «не переплутала».

Паніки не було (чи я цього не відчула). Усі були досить зібрані. Ще до карантину ми будували систему так, щоб у разі форс-мажору команда могла перегрупуватись та ми залишились «на плаву».

Так і сталося, оперативна група, котра була у безпеці, взяла всю роботу на себе. Ми переглянули пріоритети та за 2-3 дні адаптували нові процеси відповідно до нової реальності (де ми не могли робити довгі прогнози).

Як зазначила одна з наших менеджерів: «Найважче прийняти нову реальність, бо такою її ніхто не уявляв і важко жити без прогнозів — для мене було важливо все розпланувати на довгий проміжок часу, а зараз це маленькі плани, бо в масштабах пів року — я  не знаю, що планувати, де я буду жити і так далі».

Проте для нас важливо «мати можливість працювати в будь-якому місці та розуміти те, що ми потрібні, що ми корисні».

Усі повинні були бути на зв’язку  — навіть не через робочі процеси, а щоб усі знали, що людина жива та ціла. Жах, коли ти не можеш додзвонитися до когось та думаєш: «хоч би просто не чула, хоч би була ціла»

Хочу зняти капелюха – усі проявили мужність. Якось ще в перші дні я сказала: «так, ми жінки, ми емоційні, але якщо ми зараз почнемо «давати емоції» нашим чоловікам буде геть погано».

З точки зору психології, жінки та чоловіки по-різному реагують на загрозу: чоловік біжить хапатися за зброю, а жінка біжить рятувати дітей і слабких (а врятувавши, наші жінки підуть брати зброю до рук). Ми маємо буті надійним тилом. 

Хоч і дехто з нас «не така сильна, як думала раніше, але при цьому все одно беру на себе відповідальність за оточуючих у критичних ситуаціях. І не важливо, наскільки я була з ними близька раніше, а також старші вони за мене або молодші».

Частина друга. У кожного своя історія.

Знаєте, друг пізнається в біді. У нас є купа прикладів, коли люди, на котрих ти не розраховуєш, допомагають, як рідні. Як зазначила одна представниця команди:

«Вразила доброта абсолютно незнайомих людей як в Україні, так і в Європі, які завжди готові допомогти та поділитися своїм теплом. Найчастіше це були випадкові перехожі або, наприклад, працівники магазину».

Є і протилежні історії… «Війна показала, що всередині кожного з нас. Хтось показав себе з кращого боку, а в комусь відкрилася підлість і злість».

У нас є купа страшних історій: хтось думками прощався з рідними. Одна з нас ледь не втратила матір: «найстрашніше — коли мама, перебуваючи за пару кілометрів від боїв Гостомеля, в перший день війни у сльозах зі мною прощалася і диктувала мені заповіт»

Про прильоти ракет та обстріли навіть говорити не варто – це пережили усі.

Частина третя. Усе буде Україна.

Поговоривши з командою можу сказати, що усі більше зосереджені на хорошому. Хтось радіє, що встиг виїхати з-під Києва та діти не бачили усього жаху, що відбувався. 

У нас в команді навіть одна співробітниця заручилася.

Робота компанії розділилася на волонтерську допомогу та роботу. Не про все можу написати, але хочу сказати, що ніхто не чекає і не сидить на одному місці.

У нас у країні «Три українці – два гетьмани». І жінки не відстають.  Багато роботи проводиться в юридичному та інформаційному полі. Але ми не цураємося і розвантаження фур з гуманітарною допомогою.

Історії різні, але в одному усі єдині: Красуня терпіти не буде! Ми переможемо! Слава Україні!