Ми вчимо вигравати час для поранених: як адвокатка навчає тактичної медицини 

До великої війни Катерина Ковалевська займалась юриспруденцією і керувала власним адвокатським бюро.

Та події 24 лютого перевернули її життя з ніг на голову. Зараз вона навчає тактичної медицини ЗСУ, ТрО та цивільних і має позивний «Ксена». 

Розпитали Катю де вона зустріла війну, чому долучилася до ТрО, як почала навчати тактичної медицини та чому обрала саме такий шлях. 

Розкажи, з чого ти починала свою юридичну кар’єру?

Будучи студенткою 4 курсу університету я працювала вчителем правознавства в одній з київських шкіл. А свою юридичну кар’єру я почала юрисконсультом на підприємстві по виробництву керамічної плитки. Потім мої знайомі запросили мене «підіймати цілину» на Бериславському машинобудівному заводі, який вони викупили. Там потрібно було налагодити правову роботу, чим я і займалась певний час. 

У 2008 році я повернулася до Києва і отримала свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю. Спочатку працювала сама на себе як адвокатка. Згодом подруга запросила мене керувати компанією з міжнародних перевезень, яка знаходилась в Чехії. 

Але коли сталася Революція Гідності, я вирішила повернутися в Україну. Адже це моя країна і я просто не могла бути осторонь цих подій. Спочатку я працювала партнеркою в одному адвокатському об’єднані, а потім зареєструвала власне адвокатське бюро Катерини Ковалевської. 

Чому ти повернулася в Україну?

Коли я їхала в Чехію — це був для мене виклик: чи зможу я щось в країні з іншим менталітетом. Спробувала. Вийшло. Але це не про мене. Тут все моє. Я знаю як тут люди сердяться, чому вони радіють… Я знаю, що тут мені допоможуть. Я знаю, що тут я можу бути самоцінною, не дивлячись на те, скільки в кишені в мене буде грошей. Це моє! Тому я і повернулася. Тут я на своєму місці. 

Де ти зустріла 24 лютого?

24 лютого я зустріла в літаку. Я увімкнула телефон в аеропорту Аргентини о 12 дня за київським часом. І як тільки я під’єдналася до інтернету, побачила купу повідомлень, що у нас почалася війна… Ось такий у мене був початок відпустки про яку я так довго мріяла.

Що ти робила далі?

Я спробувала обміняти квитки, бо у мене був виліт назад аж 8 березня. Та як з’ясувалося, зміна квитків на інші дати коштувала майже 2,5 тис. євро. Ми з моїм знайомим вирішили, що ці гроші потрібніші ЗСУ. 

Тому ми, нібито, добули відпустку, адже поверталися в Україну через Бразилію, Амстердам і Польщу. В планах ще було заодно привезти «броніки» з Бразилії, однак не склалось.

З Польщі мене мали забрати волонтери, які поїхали за вантажем. Але там їх хтось випередив, тому в авральному порядку я шукала чим завантажити буси, які стояли пустими, і завдяки небайдужим читачам мого ФБ, мені вдалось їх завантажити дитячими речами й привезти то все в Житомир. Так я 10 березня повернулася до України. Величезна подяка за допомогу в поверненні моїй колезі та подрузі – Аліні Сірій.

Що було після повернення?

Це був шок: пусті вулиці, блок-пости й постійне «гупання»! Хоча я намагалася триматися: було дуже страшно і постійно хотілося плакати. Для своєї сім’ї я скеля, тому не могла плакати. Залишалось заїдати стрес батонами 🙂  (Приїхавши до батьків, я з’їла штук 15 батонів за тиждень).

Потім я повернулася в Київ, відкрила офіс і зрозуміла, що роботи немає. Зі мною залишилася моя адвокатка Олеся Монько. Ми помаленьку почали брати справи, якісь pro bono, якісь, — щоб трохи триматися на плаву. При цьому ми ще й донатили на ЗСУ. 

А як трапилась історія з ТрО?

Моя подруга майже одразу після початку повномасштабного вторгнення стала добровольцем сил територіальної оборони і розповіла мені про свою ДФТГ. Тож 12 квітня я зайшла до них в штаб і одразу уклала контракт. Спочатку я не сказала про це батькам :). Коли мама дізналася, звісно, відразу вирішила, що я «на нулі»: плакала, проводжала. 

Я ж пішла далі вчитися: пройшла курс зі стрілецької підготовки, тактичної медицини, бойової психології. Розібралася, що до чого і вирішила йти на курси Сил Спеціальних Операцій. 

Коли проходила сертифікований курс бійця-рятувальника я травмувалася — в окопі пошкодила собі коліно. Тому ССО для мене поки те, що я не можу собі дозволити. Адже я нікому не потрібна на полі бою зі своєю травмою. Бо на фронті можуть бути ситуації, коли доведеться витягувати когось з побратимів з поля бою, а їм доведеться тягнути ще й мене. Тому я вирішила іти далі за напрямком тактичної медицини вже як інструкторка. 

І тепер ти займаєшся тактичною медициною?

Так, я пройшла навчальні курси в американців, естонців, додатково отримала нову робочу професію — молодшої медичної сестри. Це потрібно для того, аби розуміти будову людського тіла. Ну і знати, що таке інфузія, як правильно шукати вену тощо. 

У жовтні я захистила свої знання та отримала Сертифікат інструктора  і наразі працюю разом з Всеукраїнською радою реанімації  (ресусцитації) та екстреної медичної допомоги», за рекомендаціями комітету ТССС. 

Зараз курс тактичної медицини  рівня ASM (All Service Members) є обов’язковим для всіх без винятку військовослужбовців. Ми вчимо бійців не лікувати, а надавати першу домедичну допомогу пораненому на полі бою, там, де часто поруч немає медиків. Тобто ми вчимо вигравати додатковий час життя для поранених. 

Тобі подобається цим займатися?

Так, зараз все дуже насичено: я постійно в роз’їздах, навчаю ЗСУ та ТрО. Також є багато запитів від цивільних — ми проводимо для них адаптовані тренінги з надання домедичної допомоги. Пару тижнів тому разом з моїми колегами-інструкторами ми створили Громадську організацію «Коти-Рятівники».  

Раніше вся домедична допомога надавалася за цивільними протоколами. Потім, після Афганістану та Іраку, провели статистичні дослідження з приводу кількості смертей, яких можна було уникнути. Також розробили військовий протокол надання домедичної допомоги пораненому на полі бою, з урахуванням даних про види травм і причини смертей на полі бою.  

Наприклад, якщо в людини поранена кінцівка і масивна кровотеча, то якби вчасно її зупинити — людина б вижила. Якби вчасно людині дали дихати в той момент, коли в неї закриті верхні дихальні шляхи — людина б вижила. Ось ці смерті, які стаються на полі бою — часто це смерті, яких можна запобігти, дотримуючись рекомендацій, які надає комітет ТССС.  Для простого розуміння порядку огляду пораненого та усунення потенційних загроз смерті був розроблений алгоритм MARCH PAWS.

В Україні цим протоколом керуються?

Україна намагається зробити все, аби цей протокол застосовувався. За наказом Головнокомандувача ЗСУ, кожен український військовослужбовець має пройти навчання мінімум рівня ASM. Наразі тактичній медицині вчать і українські, і іноземні інструктори.

Питання лише в тому, що іноземці не знали такої війни, яка зараз йде в Україні. Це війна артилерії та дронів. Відповідно, зараз ми маємо справу з пораненнями, яких у такій кількості не було у попередніх війнах. Тому не здивуюся, якщо найближчим часом до протоколу будуть внесені відповідні зміни. 

Розкажи детальніше.

Як я вже казала, є алгоритм дій, за яким кожен, хто опинився поруч,  має діяти аби максимально знівелювати можливість смерті пораненого побратима. Він називається MARCH. Це акронім, де кожна буква відповідає за послідовність перевірки систем життєдіяльності та надання допомоги залежно від наявних поранень. Дотримання цієї послідовності  є обов’язковим. Українські медики розробили аналог цього акроніму, запропонувавши для використання більш зрозуміле українцям слово: КоЛеСо. 

Скажу чесно, не вважаю таке напрацювання вдалим: по-перше, на полі бою разом можуть стояти бійці різних країн і якщо MARCH розуміють у будь-якій цивілізованій армії світу, то КоЛеСо їм нічого не скаже.  Ба більше, MARCH чітко розмежовує 5 складових, залежно від часу, який ти маєш для усунення конкретної причини ймовірної смерті пораненого. 

Тобто потрібно натреновувати «до автомата» навички?

Так! Будь-які знання, які ми отримуємо з книг чи відео — це добре. Але на полі бою, коли лупитиме адреналін — ці знання зникають, а залишаються тільки навички, які ти постійно удосконалюєш на фізичному рівні. Тому вісімдесят відсотків курсу — це саме практичне відпрацювання навичок. Реалії сьогодення спонукають постійно працювати над собою, а навички надання домедичної допомоги потрібні не лише на полі бою.

В мене в офісі стоять тренувальні аптечки. Я можу зайти в офіс і вигукнути: «Права рука, лягай!». І колеги, які тепер теж постійно носять з собою аптечки і вже пройшли навчальний курс, накладають собі турнікети, якість накладення яких я завжди перевіряю. Я хочу бути впевненою, що, за необхідності, ті  хто поруч зі мною не розгубляться, а зможуть допомогти, як собі, так і мені.  

Оце дисципліна 🙂 Чому ти цим займаєшся?

Мені здається, що я на своєму місці, тому мені це цікаво. Я розумію, що воно працює. І коли ти чуєш від своїх побратимів: «Дякую за знання та навички, вони спасли життя», мабуть, це найбільше щастя!

А ще, коли ти розумієш, що, після інформації про прильоти у певне місце, тобі, скоріше за все, доведеться видаляти черговий номер мобільного телефону, бо він тобі ніколи не зателефонує, а він телефонує і розказує, як вони з побратимами спрацювали за MARCH і нікого не втратили. 

Чому ти обрала позивний «Ксена»?

Не знаю. За тиждень до своєї відпустки я зробила собі дреди. Потім, коли я повернулася, не було часу їх розплітати. А потім я зрозуміла, що це дуже зручно. 

Після того, як я уклала контракт, мене відправили в один із бойових підрозділів ДФТГ. Командир якось каже: «Що не кажи, а ти  — Ксена». Я здивувалася, адже ніколи не асоціювала себе з принцесою-воїном. Мені хотілось взяти позивний «Катря». Проте він сказав, що позивний не може бути ім’ям, а от Ксена — це якраз про мене. Бо я попереду планети: поки побратими складають речі, я вже повзаю і стріляю, або лізу туди, куди не йдуть навіть хлопці. В мене постійно своя війна. Так воно і приліпилося до мене. 

Яка зараз ситуація з жіночою формою? Чого ти зараз потребуєш?

О, це дуже актуальне питання і я дякую Всесвіту, що познайомив мене з дівчатами, які, як справжні чарівниці, збирають своїх попелюшок на бал 🙂

Перші пів року я ходила у формі, яка залишилася у мене з 2014 року, — тоді я волонтерила і їздила до хлопців на Схід. Плюс носила чоловічі футболки, які передали побратими та важкезний бронік, який роздобула для мене подруга.  

А потім я знайшла БФ «Землячки», які надіслали мені «дівчачі» легкі плити з плитоноскою, фліску та дівчачі приємності: резинки, гігієну, теплі шкарпетки.

Пізніше я дізналася про Arm Women Now, які розробили справжню жіночу форму за натівськими стандартами, з якісної тканини та з ідеальною посадкою. Мені пощастило познайомитися з їх ідейницею – Іриною Никорак, яка є депутаткою Київської міської ради.

Зараз я маю форму, яку вони подарували, шапку та термобілизну. Найближчим часом виглядаю на зимову одежину, – потрібен бушлат та теплі штани. От якби ще хороші зимові берці хтось подарував ?

Ти звикла, що на тебе дивляться як на зірку?

Ні, не звикла. Бо я не вважаю себе зіркою. Зірки ті, хто сплять в бліндажах, окопах:  холодні, мокрі, голодні — там тримають наш фронт. Буває таке, що люди підходять і дякують за те, що ти наш захисник чи захисниця. І це дуже щемно, але я страшенно ніяковію в такі моменти, ніби я самозванка.

Так, я розумію, що те, чим я займаюсь в тилу — це теж частинка важливої роботи. Але вона така мізерна, порівняно з тим, що роблять наші воїни на передовій. 

Але ти ж навчаєш людей, які потім рятують життя на передовій?

То є. Якось ми вчили один підрозділ, який буквально одразу після навчання поїхав на «нуль».  За пару днів після цього мій колега отримав повідомлення зі словами: «Передай окреме дякую тій дівчинці, яка мене вчила, бо вже вчора мені знадобились ці знання». Найсмішніше, що дівчинка, яка вчила, могла бути його мамою, бо йому 19, а мені 40 ? 

Коли тобі телефонують побратими й дякують — то це справді кайф. 

Коли настане перемога, що ти зробиш в першу чергу?

Я вдягну красиву сукню, взую високі підбори і зустрінуся зі своїми друзями. Ми підемо в бар чи ресторан і піднімемо келих за тих, з ким вже більше ніколи не обіймемось. А таких, на жаль, багато! 

Іди я тебе обійму тебе!

_______________________

Спілкувалася Яна Собко