Лихі прокурорські: новорічна жертва або історія про дівчинку Єву

Експрокурорка «убивчого відділу» Олександра Парамонова розпочинає серію оповідань під назвою «лихі прокурорські», де описуватиме історії зі своїх робочих буднів.

Менш як місяць до Нового Року і вся прокуратура та райвідділ міліції займалися лише двома речами — старанно робили показники за статистикою (направляли кримінальні справи до суду) та обирали подарунки для дружин, дітей, родичів, коханок та, звичайно ж, для своїх начальників.

По кабінетах чувся шурхіт ялинкової мішури та приємний запах мандаринів, змішаний з підступним шипінням шампанського, що манить, яке розливалося під столами в чашки для чаю, на випадок, якщо в кабінет раптово нагряне прокурор.

Я сиділа в кабінеті і вичитувала черговий обвинувальний «шедевр» міліцейського слідства про бійку китайців з дагестанцями під «Дрім-тауном», і вже подумки уявляла цей яскравий судовий процес, де з одного боку – гарячі чоловіки, їхні друзі, родичі, дядьки та всі з ножами, з другого – посольство КНР.

Настав час звітної статистики, і до кабінету, як завжди, без стуку, зайшов слідчий Гузир Олексій (явно з поклоном від начальника слідства). Він демонстративно зашурхотів пакетом з цукерками і брязнув пляшкою дешевенького шампанського.

— Хоч не пташине молоко?! — вдаючи, обурилася я.
— Ображаєте, Олександро Юріївно! “Вечірній Київ”! А від мене, особисто, ще й П’яна вишня! Знаю, що любите!
— Ах, солодкий угодник, то тебе начальник слідства підіслав? — я кокетливо заялозила своїм важким задом на кріслі.
— Занусенко. Він самий. Він же до вас боїться сам приходити, каже: ви його з’їсте. Ну, чи просто не любить. Або взагалі: і те, й інше.

Мені подобався Гузир: як людина, і як чоловік. Він був тямущим хлопцем, видним мужиком і по роботі не лінувався. Завжди робив усе, що я писала у вказівках. І, на відміну від більшості замучених роботою слідчих, він охайно одягався, від нього завжди приємно пахло, і він умів спілкуватися навіть із неприступними жінками. Ми були гарною командою і працювали в унісон: він як слідчий у справі, я як прокурор.

Загалом, гадаю, саме тому начальник слідства його і підіслав до мене перед звітами:
— Олександро Юріївно, а що там із підозрою щодо вбивства на нафтобазі? Може, виставимо до ЄРДР що сьогодні Справа в суд пішла, га? Ви справу вичитали, це ж моя Справа, там все ідеально. Сьогодні ж п’ятниця, ніхто його за фактом до суду не понесе, а віднесемо у понеділок-вівторок. Зуб даю!
— Олексію, коли ти посміхаєшся, у тебе видно один золотий зуб. Це бонус за ненаправлену вчасно Справу, чи що? — Я підморгнула, і ми разом засміялися. — Добре, зараз виставлю в ЄРДР, що відправлено, але дивись мені, не підведи! Щоб у понеділок вона була у суді. Я на тебе розраховую!

Гузир схвально кивнув, і в мене не було сумнівів, що він справді так і зробить. Він один із небагатьох слідчих Оболонського району, який не підводив свого прокурора і завжди був у відповіді за те, що говорив. Я йому довіряла.

— Що там у райвідділку? Які новини? Яких кримінальних справ чекаємо? Коли знову не спимо і я вкотре не помию голову?
— Та нічого серйозного поки що: бійка бомжів; п’яний чоловік дружину взяв у заручниці; потім мужик напився, заліз у магазин і ножем пошматував печиво; чоловік якийсь дзвонив, що дружина взяла доньку на вихідні й не привела назад, сімейні розборки розлучених людей, словом.
— У сенсі не привела назад?
— Ну, там місце проживання дитини органами опіки та судом визнано за батьком. Мати бере дівчинку лише на вихідні. Мабуть, вирішила потріпати баті нерви, дитину ще залишити на пару днів.

— Ясно. Сподіваюся, до Нового Року ми хоч відпочинемо. Я ще із цими справами не розгріблася. Просто захлинаюся, справ за гланди.

І знаєш, скажи Занусенко, нехай він наступного разу мені нову нервову систему передасть. Від цукерок і так дупа велика.
Ми обоє засміялися.

Минуло два дні, і вночі Занусенко мене сам набрав, піднявши з ліжка:
— Олександра Юріївна! Там тато один днями доньку шукав. Мати її забрала та не повернула. Так от, щойно, на гарячу лінію, знову цей тато зателефонував, дочка йому дзвонила, пошепки говорила, мовляв, вона з мамою та тіткою Наташею на якійсь орендованій квартирі, і там якийсь дядько.

Дядько цей щось шепоче, варить якісь чаї та змушує її пити і їй, дівчинці, дуже страшно. Дуже просить тата її знайти та забрати. Наші дії? Піднімаємо всіх? Я вашому доповів. Він дав на все “добро”, сказав вас будити.
— Ох, який хитрий у нас зам! — гаркнула я. — Піднімайте розшукників (так заведено було говорити, коли весь розшуковий склад піднімають по тривозі). Беремо НСРД (негласні слідчі розшукові дії) в апеляційному суді на «вишку» по телефону (у ті роки супутник показував лише приблизне місце розташування телефонного апарату, з якого дзвонили).

І відразу ж біжимо в цей будинок або на це місце, де дівчисько, і стукаємо у всі квартири. У тих, де не відчиняють – «виносимо» двері нахрін. Краще наступного дня візьмемо рішення суду про проникнення у приміщення, ніж виявимо труп. Нехай начальник управління міліції дасть направлення на силовий блок. «Альфу» від СБУ нам, звичайно, ніхто не дасть, тоді беріть наших ментів. Виходу немає. А своїм скажіть, нехай уже сідають друкувати клопотання до суду на НСРД.Щось підказувало мені, що це не звичайна сімейна сварка, де матуся з помсти батькові дівчинки вирішила вкрасти дитину на якийсь час.

Всі «убійники», розшук і навіть кілька людей з економічного відділу, відряджені до нас, працювали вдень і вночі, не покладаючи рук протягом кількох днів. Ми кинули всі нетермінові справи та зайнялися пошуком дівчинки.

Документи, НСРД, доручення, вказівки та тонни паперів із псевдоцінними моралями цим бідним мєнтам від мене — була марна трата дорогоцінного часу та плювок у людей, які добре робили свою роботу за копійки. І вся ця паперова метушня була потрібна «зональним» з Прокуратури Києва для якоїсь бюрократичної звітності перед халдеями, що сидять у прокурених кабінетах прокуратури найвищого рівня. А десь там, у цей момент, у незнайомій квартирі, чекала на нас та свого тата дівчинка Єва і сподівалася на порятунок.

Надвечір наступного дня, коли весь розшуковий склад, по суті, жив у моєму кабінеті, розробляючи розшукові та слідчі заходи, не соромлячись, курив, поглинав мою цукеркову провізію та чай, о 18:20 зателефонував із Прокуратури Міста зональний Тіньков.

Млосним, стомленим від неробства голосом, він промуркотів, що вже 18:20, сьогодні четвер, і йому треба в лазню, а довідку у справі зниклої дівчинки він так ще й не бачить на своїй електронній пошті.

Що саме я кричала йому в трубку, я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що я при цьому підвелася з крісла, а в кабінеті запанувала цілковита тиша, а там, на секундочку, крім мене, було два «мєнти-убійники» і три розшуковики (некерований і автономний міліцейський народ).

Пам’ятаю перевірку через тиждень по мені, і як мене тягали кабінетами міської прокуратури. Але «се ляві», адже такі відморозки, як я, потрібні в кожних держорганах. Перевірка завершилася з позитивним результатом для мене, а «зональному» щоразу під час зустрічі я показувала середній палець. Ну, або два середні пальці, для епічності.

Долаючи сон і втому, під ранок до кабінету влетів Льоша Гузир:
– Є! Є вишка! СБУшники нам допомогли!

Сонні силовики моментально повскакували зі стільців і ми розгорнули карту Оболонського району. — Ось, бачите, вежа б’ється тільки біля одного будинку: Перфовича, 8, багатоповерхівка. А далі — пустир із одного боку, ліс з другого. Помилитись не можна.
Всі, хто був у кабінеті, мовчки, як по команді, швидко одягли свої дешеві куртки, не призначені для наших морозів і побігли до машин.

Я не пам’ятаю, коли ще так я топила педаль газу буржуйського автопрому Великобританії. Льоха хрестився і кричав, що він ще незайманий і хоче жити, а розшуковики завбачливо тримали в руках заздалегідь приготовлені пакетики, на випадок, якщо когось знудить. Не вперше зі мною катаються, вони досвідчені.

Будинок, який «бився» по геолокації поруч із вежею, був схожий на будинок з якогось фільму жахів: така стара, обшарпана п’ятиповерхівка в один під’їзд. Для нас, силовиків, це вже радість — заблокуємо вхід та вихід і кошмаритимемо квартири. Зазвичай, обшук квартир у таких будинках — видовище похмуре: там доживають свій вік у злиднях кинуті дітьми люди похилого віку, а також такі квартири дуже люблять знімати повії: це дешево, тихо і є місце для трудової діяльності.

У теплих і смердючих підвалах таких будинків туляться щури, кинуті людські душі на теплих трубах, оббитих скловатою і ті, яких взагалі ніколи не торкалася лагідна рука людини.

Такі будинки в елітних районах — це мерзенний айсберг, що дрейфує, в ідеальному океані (в цьому випадку) Оболонського району, що більмом відображається через захід сонця на ідеальних будинках набережної Дніпра. На поверхні — гнилі квартири зі стариками, внизу — бомжі та коти. Загалом, така собі перспектива для обшуку. Але ми звикли.

Я відволіклась. Отже, ми вирішили почати стукати і, у разі необхідності, вибивати двері спочатку в тих квартирах, у вікнах яких горіло світло. Але вибивати не довелося. У перших трьох квартирах, як реакція на стукіт у двері, спершу чулися човгання капців по підлозі, а потім якась немічна бабуся чи дідусь відчиняли двері. Ми добігли до четвертої квартири зі світлом у вікні і постукали. Шурхіт — і нічого. Ще раз постукали. Тиша.

— Пацани, вибивайте! — я закричала хрипким і сонним кавовим голосом. Думаю, кожна людина, яка відчувала хронічний недосип, мене зрозуміє: почуття слабкості, що постійно перемішується з бажанням, щоб усе швидше закінчилося і можна було, нарешті, поїхати спати.

Силовий блок, браві гарячі хлопці в масках і спецформі, тільки цього й чекали, як ланцюговий пес, що випадково зірвався з місця своєї довічної дислокації з похмурим пейзажем і побіг трахати всіх вуличних собак, у дві праві ноги з хрускотом вибили прогнили двері.

Попри порядок проникнення в приміщення, першою увійшла я. І, як людина, яка багато чого побачила у свої ще на той момент юні роки, я можу зізнатися відверто: картина розгорнулася жахлива. Не буду вдаватися в опис тієї антисанітарії, яка творилася в квартирі (якщо це можна так назвати), але побачене шокувало мене.

Посеред центральної кімнати, підлога якої була крапельно забризкана речовиною, візуально схожою на кров (давайте будемо відвертими, це була кров) стояли на колінах мама дівчинки Єви і тітка Наташа і, похитуючись з боку в бік, у якомусь трансі щось завивали. Поруч на дивані лежала маленька Ева, вірніше те, що від неї залишилося: вінець еволюції, Боже творіння, білява красуня, Єва була мертва.

Грудна клітка і черевна порожнина цієї дитини були грубо нерівно вспороті, очевидно, тупим ножем і явно якимось коновалом, абсолютно байдужою двоногою твариною. Частина органів була вилучена, про що свідчить їхня відсутність і закривавлений диван під дитиною. На кухні явно пахло приготуванням їжі і, судячи з запаху, варили суп зі свинини або ще якусь страву.

Першими в кухню зайшли двоє оперативників і миттєво вибігли, вони вискочили за двері цієї Богом забутої хрущовки і, судячи з звуків, що долинали зі сходової клітки, їх нудило і рвало. Я зайшла на кухню: у маленькій каструльці радянських часів варилося і вирувало в коричнево-сірій піні дитяче серце. Я на мить застигла поглядом, не повіривши своїм очам. Поруч, на обробній дошці, залитій рожевою сукровицею і явно кров’ю була наявність ознак того, що щось різали м’ясне. Але оскільки серце в каструлі було візуально ціле, я припустила, що це міг бути інший орган.

Я відкрила єдину маленьку кватирку в цій кухні, розміром із санвузол і присіла на стілець, у мене закрутилася голова від побаченого.

Десь у мозку в мене перемкнуло, і я миттю схопилася з місця, прострибавши на підборах п’ять широких кроків. Я досягла «мами» Євочки і, схопивши її за кофту, почала гнівно трясти на очах, отже, вже шокованих від побаченого оперів: «Сука! Що ти наробила? Що ж ти наробила, тварюка?!» — я не пам’ятаю, скільки разів била її по обличчю, виписуючи ляпаси. Мене ніхто не зупиняв. У мене склалося таке відчуття, що вона не відчувала болю. Намахавшись долонями, я, стомлена і спустошена, присіла на диван.

— Я не знаю, хто він… це він наказав… він поїхав, — заволала мама Єви, — і мізерно так, фальшиво заплакала.

Єву ховали в закритій труні, зверху на яку поклали дешеву китайську ляльку — улюблену ляльку Євочки. Її смерть довго оплакував увесь райвідділ. Я з тиждень не могла працювати.

Адже кожен вечір я приходила додому, де мене чекав мій маленький син, з яким треба було грати і приділяти йому увагу. Ті, хто розповідає, що роботу треба залишати на роботі, а вдома бути мамою, напевно, ніколи не виховували дітей і не були одинокими мамами.

Людина, яка приходячи додому, може відключити свою мораль і забути про проблеми інших людей — цинічна, і так — абсолютно щаслива людина. А я такою не була, не виходило.

Як надалі показало слідство, якийсь залітний священик (якого ніхто так і не знайшов) якоїсь сектантської церкви затягнув маму Єви та її подругу в цю псевдохристиянську релігію, сказавши і переконавши цих жінок, що печінка незайманої дитини дає безсмертя, а також, що імунітет зміцнює вживання варених органів дитини.

Мамі та тітці Наташі загрожувала вишка (довічне), звичайно, але враховуючи, що вони покаялися, суд їм дав по десятці. О, наш гуманний суд, скільки абсолютно негуманних рішень він ухвалив.

Того вечора я сиділа в кабіні вже зовсім одна. Повністю спустошена та вивернута навиворіт. Почуття було таке, що мені в душу засунули блендер і включили на максимальну швидкість. Наче я муха, а якийсь павук упорснув у мене отруту і, паралізувавши, висмоктує через хоботок мою душу.

У кабінет постукали і, отримавши мою згоду, зайшов чоловік. Це був тато дівчинки, я машинально втиснулася у крісло. Він дивився на мене поглядом, який не виражав нічого: у ньому не було ні болю, ні образи, ні радості, ні смутку. Це був погляд абсолютно байдужої людини, погляд людини, яка втратила все. Людини, готової на все.

Він стояв мовчки і дивився на мене не відводячи погляду приблизно секунд тридцять, за цей час він не промовив ні слова. Я клянуся, що таких глибоких сірих очей, які паралізували мене, забираючи в пекло, я не бачила ніколи. А потім він просто пішов. Так, так. Без звинувачень, скандалів і сліз — розвернувся і просто пішов.

Не відводячи погляду від дверей, я дістала з шафи захований від мєнтів дешевенький віскі і налила повну склянку. Жадібно випивши його, я впала в своє крісло, відчуваючи, як вогненна лава розходиться по моєму тілу. Господи, я ж нічого не їла цілий день! Я зрозуміла, як швидко сп’яніла.

Я подивилася у вікно і побачила як рожевіє зимовий світанок.
— Незабаром будити дитину в садок! Потрібно їхати…

Похитуючись, я вийшла на ґанок сонної прокуратури і, не утримавшись від слабкості та сп’яніння, сіла на сходи. Через дорогу, трамвайними коліями йшов чоловік з дитячими подарунками в руці. Я раптом подумала, що це міг би бути тато Євочки, і він купив їй подарунок до Нового Року. І що він зараз прийде додому, а Єва зустріне його. Та й нехай, неповна сім’я, зате вони щасливі: Євочка та її тато.

Я простягла руку вперед і на неї сіла сніжинка. Така красива, унікальна і химерна, і така холодна. Сніг був першим цього року і останнім у долі Євочки.

Мої думки перервав дзвінок о 5-й ранку, це знову дзвонив начальник слідства:
— Олександре Юріївно, спите? Тут це… Сьогодні вранці хлопці на виклик поїхали, у нас труп, самогубство. Тато вчорашньої дівчинки Єви повісився.

Я нічого не відповіла і приклала холодні руки до обличчя. І, вперше за роки служби у прокуратурі, я заплакала. Я не плакала так, як показують у фільмах: красиво, по одній сльозі, не розтираючи макіяж.

Я ревла сильно, дивно і тому що плакати я не вміла раніше, я робила це як могла. На тлі пережитого мене знову почало трусити. Оскільки тремор ніг тільки посилювався і не зупинявся, я розуміла, що незабаром почну задихатися, як минулого разу. Для зупинки такого вакханалістичного руху мого тіла потрібен був лише гарячий душ, але його, звичайно, поруч не було.

Вирішивши, що саме час, я абияк тремтячими руками дістала з сумки косметичку, а з неї манікюрні ножиці. Сидячи на холодних сходах, зібравшись з силами я заплющила очі і з розмаху вдарила ножицями в ліву ногу. Пролунав різкий хрускіт плоті, щось тепле і липке потекло по капронових колготах, голковий біль пронизав все тіло і, я, застогнавши від болю, притулилася до стіни будівлі. Тремор ніг пішов і в повітрі запахло залізом. Я відчула полегшення і душею, і тілом.

Якби я була Генеральним прокурором, то зобов’язала б проходити психотерапевта всіх помічників прокурора раз на пару місяців. У нас нервова робота, яка потребує спостереження спеціалістів, а іноді й допомоги. Душі, знаєте, як і тіла, теж ламаються.

Раптом за спиною щось забрязкотіло. Я боялася собі зізнатися, що знову почула цей мерзенний брязкіт кольчуги, підмінюючи його подумки на всі інші звуки з вулиці. Але все-таки звук наближався, ставав все ближчим, виразнішим і до жаху знайомим.