Лихі прокурорські: бойове хрещення або справа про ексгібіціоніста

Експрокурорка «убивчого відділу» Олександра Парамонова продовжує серію оповідань під назвою «лихі прокурорські», де описує історії зі своїх робочих буднів.

Найстрашніше для молодого, «свіжовідкинутого» з академії помічника прокурора — це бути присутнім на нараді свого відділу і не розуміти, про що говорять дорослі дядьки та тітоньки. Що таке «застосовуємо ст. 69 КК України» або «призначити покарання через 75 статтю». Та що це таке взагалі? Нас в академії цього не вчили. А, головне, нас не вчили, що теорія та практика – це зовсім різні речі. І що, крім усього, тобі потрібно самостійно навчитися, а також тебе ще й можуть вставити колеги.

Прокуратура – ​​це не тільки красива синя форма із золотими гудзиками, це також плітки, інтриги, пияцтво. В принципі, як і у будь-якій іншій держструктурі.

Пройшов перший тиждень моєї роботи в прокуратурі Оболонського району, і я розуміла, що моє бойове хрещення може статися день у день, і що я піду до суду, не знаючи матеріалів справи, які мені впихне вже досвідчений помічник за десять хвилин до засідання. Загалом таки все сталося як у китайській приказці: «Хто чого боїться, те з тим і станеться».

В обідню перерву я сховалася від усіх у себе в кабінеті і смакуючи момент тиші, приміряла новенькі вульгарно-рожеві туфлі, куплені в Дрім Таун за день до цього.

У кабінет, без стуку, задихаючись, влетів Овчаренко Сашко.

— Саня, Саньок, Шурочка, тезка, рятуй! У мене засідання на 15:00 Справа слухається давно, її знаю тільки я, а на 14:30 мені Михайлівна розписала це, нове. Тут нескладно, Справи всього один том, ось тобі наглядове провадження, ти його читни маленько. Там суддя лояльний — Павло Тарнаулов. Якраз і познайомитеся. Правильно веде процес, грамотний чоловік. Він тобі розповість, що як підкаже. Сьогодні заслухаєтеся, там бандит вину визнає, отже, слухатимете за скороченим порядком. Сьогодні вийдете і на дебати, і вирок.

Я забула про свої вульгарні рожеві туфлі і відчула, як мене сковує страх і паніка. У скронях стало шалено пульсувати.

— Саш, ти в своєму розумі?! Я жодного разу на суді не була! Що казати, що просити?! Як просити обвинувачення і що таке скорочений порядок слухання справи?

— Саню, не сци! Відкривай КПК, все по процесу, як у цій книзі. Ось прямо відкривай і пальчиком веди від статті до статті, по порядку.

— Саш, я не можу. Я навіть не знаю, як просити обвинувачення. Та й тим більше це не погоджено з нашим заступником, що курує.

— Все погоджено. Все, побіг. Тобі успіхів, Справа легка, суддя лояльний і не принижує прокурорів, — з цими словами Овчаренко кулею вискочив з кабінету, і, віддаляючись коридором, цинічно заспівав: «Надежда, мой компас земной…».

Я дивилася на папку наглядового провадження з матеріалами Справи, а серце сильно билося. До засідання залишалося кілька годин, і я готова була в цей момент зробити будь-який геройський або божевільний вчинок: осідлати дракона, спалити древлян, спорудити машину часу і таке інше, аби не йти в засідання.

Зібравшись із силами, я відкрила папку. Кваліфікація статті злочину кинула мене в ще більший жах, ніж саме усвідомлення того, що вже ось-ось мені доведеться виступити в суді як державний обвинувач і якоюсь мірою вершити долю людини. Думки про вульгарні туфлі давно покинули мене, і я тремтячими руками взялася за читання КПК. З того моменту і до цього дня цей Кодекс постійно зі мною: на роботі, вдома, у кожній з моїх жіночих сумочок, у машині і навіть у дитини в кімнаті. Це для мене, як кажуть київські профурсетки, предмет «маст-хев».

Час невблаганно наближався до часу призначеного засідання і я, занурена в хаос своїх думок, засунула ногу в другий туфель, не подивившись, що вона була чорною. Дивне це видовище з боку, мабуть, коли прокурор йде у формі та різнокольорових туфлях. Щоправда, про це я вже дізналася від судді.

Обшарпаний суд Оболонського району знаходився неподалік прокуратури, метрів двісті. Тож я пішла пішки. Б’юся об заклад, що суди України бачили більше щирих сліз та поцілунків, ніж будь-який РАГС. Піднявшись на другий поверх прогорклого від вогкості і вони домашніх обідів у судочках будівлі суду, я постукала і увійшла до кабінету судді.

Переді мною сидів, розплившись в посмішці, чоловік середнього віку приємної арійської зовнішності:

— То ви новий помічник прокурора? Мені Овчаренко Сашко розповідав про вас. — У цей момент він глянув на мої різні туфлі.

— Вітаю, мене звуть Олександра Парамонова, і я зовсім не розумію, що зараз відбуватиметься. Що мені треба казати?!

Суддя по-доброму засміявся:

— А так Овчаренко вам не розповів про Справу? Бойове хрещення, отже.

Я почала м’ятися з ноги на ногу, розуміючи, що ось-ось почнеться засідання, і я осоромлюся на повну.

— Читайте КПК, Олександро. Ось вам моя порада. Все буде як там, у процесі. Стаття за статтею. А поки що, спускайтеся з моїм секретарем до другої зали, адвокат з бандитом уже там.

Від сорому я опустила очі. КПК я читала, але як воно буде на практиці, я не розуміла і зрозуміти не могла.

У залі, навпроти мене сидів молодий і явно досвідчений адвокат із пустотливими очима та його «клієнт».

Суддя:

— Прокуроре, зачитайте обвинувачення!

У цей момент секретарка судді нахилилася до мене і прошепотіла: «У нас скорочений порядок, а не повний. Отже, зачитайте ось цю маленьку частину від цього до цього».

Зачитувати звинувачення було найважче: соромно та аморально. Я червоніла, блідла, запиналася і, здається, пропустила пару найбарвистіших виразів. Здавалося, що слідчий, який писав звинувачення, такий самий збоченець, як і сам бандит.

Іллєнко Іван звинувачувався в тому, що він проник на територію шкільного двору і, роздягнувшись, почав займатися ексгібіціонізмом при старшокласницях. У звинуваченні детально описувалося, як Іллєнко чіпав свої статеві органи, і що за чим слідувало (виходячи з його подальших показань).

Суддя та адвокат хихотіли, але більше не над обвинуваченням, а наді мною, над тим, як молода прокурорка червоніла і блідла, зачитуючи цей посібник для юних онаністів.

— Прокуроре! – серйозним голосом промовив суддя, – а чи немає у справі слідчого експерименту? Якщо є, то ви зачитайте. Це важливі обставини.

Від сорому я опустила очі в підлогу, а суддя та адвокат уже не могли стримуватись і залилися гучним реготом.

Настав час запитань. І єдине питання, яке я, як помічник прокурора, змогла видавити з себе, це було: «А навіщо ви це робили?»

Бандит, який у суді покаявся і якому адвокат пояснив, що за такий злочин він отримає умовний термін, підвівся, схилився через стіл у мій бік і прошипів: «Тому що мені це подобалося».

Мені стало бридко. Пам’ятаю, як підкосилися коліна, і я сіла на лаву.

Пам’ятаю, що попросила йому умовний термін за статтею, тому що щиросердне каяття на той момент передбачало лише умовний термін. Пам’ятаю, як улетіла до кабінету Овчаренка і щось кричала, а він сміявся у відповідь.

І коли я накричалася на повну, Саша поплескав мене по плечу зі словами: «Саня, з бойовим хрещенням тебе! Я сказав йому, як ти грізно воювала в суді з цим онаністом! Ти молодець. А туфлі, краще одягай одного кольору».

Прочитати першу історію — «Новорічна жертва чи історія про дівчинку Єву».