Країна мовчазних бездонних скриньок

Є різні погляди щодо моменту зародження довіри між людьми – до початку діалогу або вже під час самого діалогу, – але фактом є те, що довіри не буде ніколи, якщо у людей відсутнє бажання спілкуватись та чути інших.

В мовчанні складно зрозуміти, які саме цінності сповідує людина, її культуру та пристрасті, погляди та переживання, ідеали та прагнення. Навпаки, симбіоз «мовчання та відлюдництва» із додаванням нотки «агресії» – мабуть один із найкращих рецептів для того, щоб назавжди покінчити з довірою.

Здавалось би, цілком прості речі. Але останні десятки років посадовці старанно виліплювали саме мовчазний міфічний ореол навколо державних органів. У країні зростав цілий паралельний світ (країна в країні), в якому навички відкритого і відвертого спілкування сприймались як вада, а вміння мовчати – як велике досягнення.

На допомогу творенню муміфікованого мовчазного обличчя використовувались всі можливі інструменти. І найкращий із них – ігнорування людини ще на порозі державного органу. Адже в такій “святині” немає місця для непосвячених, тим паче для звичайних людей. Бо такі своєю активністю не повинні завдати шкоди розміреному плину мовчазного життя посадовця.

Як Цербер охороняє відомі всім ворота, так само тихе життя держслужбовців охороняє зведений глухий паркан із вивіскою, на якій жовтими, ніби золото, літерами написано назву державного органу. З’єднує той паралельний світ із цим світом – телефонний дріт та невеличкий проріз в скриньці, на якій міститься напис «Для кореспонденції».

Скрипучий невідомий голос в телефоні із короткими, майже автоматичним, фразами: «Пошту в скриньку. Ми не зобов’язані її у Вас отримувати». Саме так державна мумія зустрічала людей з їхніми проблемами. Телефонна фраза, яка в обхід будь-яким законам фізики, перетворює декілька метрів телефонного дроту у тисячокілометрову дистанцію між людиною та посадовцем.

Дивно, але це все ще існує і в сьогоднішньому світі. Поруч із трендовими розмовами про створення нового типу мислення державного службовця. Поруч із запровадженням нових форм комунікацій між громадянами та державними органами. Поруч із намаганням побудувати партнерські взаємовідносини між державою та людиною.

Красиві телевізійні гасла про нових посадовців потрапляють під холодний душ реального життя. А надія людини, що держслужбовець став ближчим до неї, постала перед мовчазним прорізом бездонної скриньки.

Існують місця, де людина, як і десятки років тому, все ще має довірити свою долю щілинці в скриньці. Мета посадовців проста – людина, кидаючи листа до шпарини, має розчинитись у вакуумі невизначеності, розмірковуючи про свою мізерність та дріб’язковість. Скринька не відчує докорів сумління. Скринька не подивиться у вічі. Скринька ретельно приховає цінності, які сповідує посадовець. Швидкої відповіді від скриньки не очікуйте, її мета виконана – світ спокою посадовців збережено.

Як і десятки років тому, людину із її проблемами, посадовці розглядають через вузький проріз скриньки, що аж занадто нагадує в’язницю із вічком, в яке конвоїри споглядають на ув’язнених.

Однак в’язниці існують лише в хворобливій уяві окремих посадовців. Світ стає інформаційно відкритим і обличчя державної мумії вже здається комічним та смішним, а не міфічним та загадковим. Люди прагнуть бути почутим, люди хочуть знати, люди хочуть бути впевненими в сповідуванні загальноприйнятих людських цінностей тими, хто впливає на майбутнє країни та світу.

Але ж посадовці від людини очікують довіри… вони формують цілі стратегії та вигадують нові слогани, щоб люди нарешті почали довіряти тим, хто відмежовується та ховається за парканами.

Хоча варто було б розпочати із усвідомлення того, що скринька із шпариною та телефон в холі – це символ тієї епохи, в якій людина та її права коштували не дорожче повітря. Це символічний монумент людей, які не терплять змін та бажають відмежуватись від світу та які бажають зберегти свій маленький паралельний світ.

А ще варто усвідомити, що для відновлення довіри між людиною та посадовцем не має бути жодних штучно створених перешкод. Людина має знати та розуміти, хто саме відповідальний за її долю, та кому вона довірилась. Адже, ніхто не буде товаришувати із тим, хто заявляючи про протягнуту руку дружби, зачиняється у будинку і намагається диктувати умови всьому світу.

І не дивлячись на те, що сьогодні «ареал проживання» скриньок стрімко скорочується – це відбувається дуже повільно. Збереження навіть одного-єдиного такого випадку цілком достатньо, щоб в майбутньому він відтворився. Ми ж пам’ятаємо, що віруси мають властивість відтворюватись, якщо лікування не розпочати швидко або завершити зарано.

Тож, першим кроком до змін буде відправлення мовчазних охоронців спокою посадовців в історію. Цілком і без жодних виключень.

Проте, не варто сподіватись, що цей крок стане гарантією відновлення довіри та вирішення проблеми людини. Навряд чи стане.

Вже сьогодні ми бачимо, як окремі люди, які ще вчора вимагали відкритості державних органів, потрапивши на посади, самі розпочинають, чи то свідомо чи ні, відгороджуватись від суспільства глухою стіною. Парадокс, але саме на таких людях можливо пересвідчитись в обґрунтованості давнього суспільного закону, коли переможець дракона сам стає драконом.

Тож, відправлення скриньок в історію буде лише перший і найлегший крок для початку комунікації посадовця із кожним громадянином та їх спільного творення нового державного обличчя – антиподу обличчя мовчазної мумії із відчуженим поглядом. Наступний крок – створення таких умов, за яких переможець не стане новим драконом.

P. S. Це лише особисті думки. Всі схожості – випадкові.

__________

Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».