Злочини проти життя цікаво розслідувати – вони “живі”
“Ми втрьох оглянули за 8 годин 77 тіл”…
Lойер вже не раз писав про цікаві історії із практики експрокурорів. Це досить нелегка професія, особливо якщо мова заходить про нагляд за розслідуванням злочинів проти життя.
Нам вдалося знайти нового героя – Олександра Машкова, який понад 11 років присвятив роботі в прокуратурі (здебільшого за цим напрямком).
Ми його розпитали, які цікаві справи йому доводилось розслідувати, з якими складними ситуаціями стикатися, що його найбільше вражало та дивувало в роботі, та як йому вдалося психологічно впоратися з тяжкими робочими моментами…
Відразу попередимо – історії настільки цікаві та захопливі, що нам довелося розбити інтерв’ю на декілька частин.
Олександре, я знаю, що ви багато років працювали в прокуратурі. З якого відділу починали?
Я починав з районної прокуратури. Спочатку був слідчим, а потім старшим слідчим прокуратури центрального міського району м. Горлівка. Через 5 років мене запросили в обласну прокуратуру у відділ нагляду за розслідуванням злочинів проти життя — вбивств, тяжких тілесних ушкоджень.
Розкажіть про цей досвід, можливо, ви пам’ятаєте якісь цікаві справи?
Справ було настільки багато, що складно виділити якусь конкретну. Злочини проти життя завжди дуже цікаво розслідувати – вони насправді живі. Уявіть собі, наприклад, відбувається вбивство незнайомої людини. Потрібно встановити її особу, висунути безліч версій скоєння злочину, починаючи з сімейних конфліктів, родинних зв’язків, зв’язків з коханцями чи коханками тощо. Всі ці версії опрацьовуються, поки злочин не буде розкрито.
Відбувається глибоке розкриття обставин життя людини, вбитої чи тієї, що скоїла злочин. А людське життя саме по собі цікаве, нестандартне – жоден сценарій не опише того, що буває в житті. Тому звісно розплутування таких клубків нагадувало детективні історії, тільки не прочитані в книгах чи побачені в кіно, а програні перед твоїми власними очима. Це було цікаво та захопливо. Не можу сказати, що мені не подобалась моя робота.
Олександр Машков (праворуч) з напарником Олександром Труновим, 2005 рік
Але все ж вам мало щось дуже врізатися в пам’ять?
Так, напевно, найбільш яскрава подія – це участь у міжнародній слідчій групі щодо розслідування авіакатастрофи. У 2006 році в Донецькій області розбився пасажирський літак. Запам’яталась ця подія своїм масштабом, трагедією, загибеллю понад 170 пасажирів.
У розслідуванні брали участь абсолютно усі слідчі Донецької області – було залучено близько 80 людей одночасно. На місці події групи розслідування розбивали на квадрати територію, де знаходились уламки літака, і проводили огляд кожного квадратного метра цієї величезної території з описом всіх деталей літаків, виявлених тіл тих, хто загинув.
Я не працював на місці події, а знаходився безпосередньо в морзі лікарні Калініна, куди привозили залишки загиблих. Ми їх оглядали повторно, за участю судових медиків, з фото-, відеофіксацією, зі встановленням характеру тілесних ушкоджень, відмінних рис – усього, що могло б допомогти в ідентифікації.
Все це проводилось в максимально гострій обстановці, з 8 ранку до 8 вечора без перерви. Було величезне психологічне та фізичне навантаження. Безліч тіл загиблих, які потрібно було оглянути, правильно задокументувати, предмети вилучити, описати… Був дуже інтенсивний графік.
Тіла привозили у величезних рефрижераторах та всі їх заносили у дві невеликі секційні зали моргу лікарні Калініна. Чорні пакети з тілами були всюди: на підлозі, на підвіконнях, в проходах.
Ми їх по черзі оглядали, а після виносили та викладали в ряди для пред’явлення родичам. В цей час в морзі трупи померлих людей в Донецьку, через брак місць, складали просто під секційні столи… так і працювали, фактично, стоячи на трупах, 10 годин підряд, без перерв і обідів. Бригади медиків змінювалися після 2-3 розтинів, а нас слідчих замінювати було ніким. Мимоволі я згадую все це кожен раз, коли сідаю в літак…
Бувало таке, що розтини відбувалися одночасно на чотирьох секційних столах чотирма бригадами медиків, а я носився між ними з протоколами… З усіх трупів ми збирали коштовності, залишки документів, фіксували одяг, пошкодження. Всі коштовності зносили в сейф… Після зміни їхали додому з іншими слідчими мовчки.
Що було найскладніше в цьому?
Бачити стільки загиблих в одному місці. Адже там загинули цілі сім’ї – родичі приїжджали на упізнання, або ж сусіди, якщо родичів не було більше – масштаб трагедії вражав. Але щоб якісно виконати свою роботу потрібна була максимальна концентрація сил та волі.
Те, що вразило особисто мене найбільше – тіла загиблих дітей. В одного з них був затиснутий кулачок, і коли судові експерти розправили пальці – там був хрестик, який уже розплавився. Тобто люди падали з великої висоти, розуміли, що гинуть і, очевидно, молились, не надіючись на порятунок. Це було видно, тому що усі тіла були з відкритими ротами: люди кричали в момент загибелі. Звісно, не запам’ятати такі речі було неможливо. Мені тоді було 22 роки, я тільки прийшов в прокуратуру.
Як ви психологічно з цим справились?
Для розгойдування часу не було. Я прийшов на роботу у місто, яке мало високу густоту населення і доволі не низький рівень побутової злочинності. Одного разу в мене було два вбивства за ніч, ще два було в сусідньому районі. Тобто 4 вбивства за ніч, які черговий слідчий повинен був розслідувати, оглянути місце події – це не година, і не дві роботи.
Ну і характер діяльності – огляд трупів – не для слабкодухих. Я б не сказав, що нас до цього готували в юридичній академії. Звісно, був предмет судова медицина: нас привезли один раз в морг, але розтин ми так і не побачили.
А на практиці доводиться стикатися з такими речами. В той час взагалі не було психологічного тесту при прийнятті на роботу. Достатньо було принести стандартну довідку від психолога і здати у відділ кадрів, щоб тебе прийняли на роботу. Спеціального тестування для виявлення якихось моральних якостей, здібностей, необхідних людині для того, щоб виконувати таку роботу, ніхто не проводив. Це як в басейні кидають дітей – попливе-непопливе. Не було часу про це думати: було настільки багато роботи.
Через 3-4 місяці після початку моєї роботи, слідчий, який працював зі мною, перейшов в обласну прокуратуру. Я залишився один в 120-тисячному районі, де могло статись від 10 до 15 випадків, на кожен з яких я повинен був виїхати за добу.
Як це було у випадку з авіакатастрофою: ми втрьох оглянули за 8 годин 77 трупів. Іноді не можна було і стать людини опізнати, тому що літак горів. Тобто, так вийшло, що з самого початку я почав ставитись до цього як до роботи, і слава Богу, психологічного дискомфорту не відчув. Мабуть, через правильне ставлення, яке в тому числі й керівник і наставники прищеплювали до цієї роботи. Набагато важливішою була одразу поставлена мета пошуку злочинця, ніж переживання стосовно побаченого.
Я дивувався, що через певний час нас не перевіряли психологи, психіатри щодо змін психіки в людини у зв’язку з отриманими незвичними навантаженнями. Зараз це роблять. А тоді проходили природний відбір: хто міг, той залишався, а хто не витримував – переводився на більш прості посади помічників прокурорів, або взагалі кидав роботу.
Чи було щось особливе, незвичне у справах?
Було кілька яскравих епізодів, які запам’ятались. У 2006 році в Горлівці я розслідував вбивство молодої 20-річної дівчини. Вона була задушена, зґвалтована і пограбована до того ж.
Дівчина поверталася додому, і у 200 метрах від будинку на неї хтось напав. Дійсно, даний злочин був розкритий. До того ж розкриття було доволі незвичне.
По-перше, протягом тижня в нас не було жодної реальної версії, хто міг би скоїти цей злочин. Було зрозуміло, що це ситуативне пограбування, що переросло у вбивство, яке міг скоїти хто-завгодно. Тобто вся зібрана інформація по справі нічого не дала для пошуку злочинця.
За щасливим збігом обставин телефон цієї дівчини запрацював і був вилучений на ринку у скупника телефонів. Була вже отримана хоч якась інформація, що телефон здав молодий хлопець, був його опис.
Телефон вже був оглянутий на предмет відбитків пальців, ДНК, змісту – нічого позитивного не було виявлено. Однак, після того, як оперативні працівники мені його передали для огляду, я почав копатись в меню, повідомленнях (з телефону була стерта інформація).
В цей момент до мене в кабінет зайшла практикантка і звернула увагу: зайдіть ще у розділ з GPS, де на той час можна було замовляти анекдоти, картинки з інтернету. І вона мені почала показувати меню цього телефону (в неї була така ж модель). Ми відкрили кілька вікон, про які я навіть не підозрював, і відкрилась функція «Невідправлені MMS-повідомлення», архівовані. І я звернув увагу на те, що була спроба відправити це повідомлення о 1:00 ночі, тобто через 1-2 години після вбивства і це було селфі злочинця.
Коли вже його спіймали, вияснилось, що це був волоцюга, без батьків, який не користувався телефоном. В нього в блокноті був записаний телефон якоїсь дівчини, з якою він познайомився на ставку. Після вбивства він зробив кілька фотографій на телефон вбитої, в тому числі і селфі. І хотів відправити цій дівчинці, але чомусь не вийшло. Він видалив цю фотографію, але невідправлена MMS у вигляді архівованого файлу залишилась в телефоні. І ми фактично отримали фотопортрет злочинця. І коли я видрукував 20 фотографій і передав начальнику кримінального розшуку, злочинець був затриманий.
Це випадкове везіння, коли просто зайшла практикантка і тикнула пальцем на це фото, повз яке пройшли усі криміналісти, оперативні співробітники і точно пройшов би я, тому що ніколи б не додумався подивитись туди, куди вона мені вказала.
В цій справі був ще один цікавий момент. Вбивця розповів нам про те, що він віддав вкрадені у дівчини сережки своїй знайомій. Ми встановили її особу, а вона розказала нам, що віднесла прикраси до скупника лому. Коли ми знайшли цього чоловіка, він підтвердив, що купував сережки і повідомив, що сусідка в нього просила певний лом для того, щоб в ювелірному магазині здати в обмін на брошку, яка їй сподобалась. Він віддав їх своїй сусідці. І коли я допитував жінку, пред’явивши фото сережок, вона розповіла мені історію, в яку важко повірити.
Жінка розповіла, що ці сережки сама купила чотири роки тому. Вона і батько вбитої дівчинки разом колись вчилася в технікумі і підтримували стосунки. І цей чоловік просив її допомогти з вибором подарунку на 16-річчя доньки. Тобто жінка допомогла купити ці сережки і через 4 роки отримала їх назад в руки за таких обставин.
To be continued
P.S. В наступній частині також можна буде дізнатися, чому Олександр на фото в спортивній формі ?
