Юристи в історії: власник «Шоколадного будиночку» Семен Могилевцев


Майже в самому серці столиці, по вул. Шовковичній вулиці, 17/2, розташований Особняк Могилевцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок».

Свою популярну назву він отримав через коричневий колір та великий руст, що нагадує шоколадну плитку.

Будинок збудовано в 1901 на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената, купця першої гільдії Семена Могилевцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року, заповівши майно численним племінникам.

Ви, мабуть, зараз подумали, до чого ми це все пишемо? А не спроста 🙂 Річ у тім, що Семен Могилевцев був за освітою юрист.

Ми вирішили дізнатися більше про історію його життя.

Юридичний бекграунд

Народився Семен Могилевцев у 1842 році в Брянську. Із благословення батька поступив на юридичний факультет Петербурзького університету. По закінченні навчання був призначений нотаріусом, пропрацювавши на цій посаді з 1872 по 1877 р. У 1876 році обраний Почесним повітовим суддею й затверджений Урядовим Сенатом на цій посаді.

За кілька років Семен вирішив приєднатися до справи батька — став торгувати лісом у Києві. Пізніше на березі Дніпра з’явився перший у Києві лісопильний завод.

Він був людиною непоказною, не демонстрував на людях свої добрі справи. З 1886 по 1897 рік Семен Семенович Могилевцев був скарбником і директором Київського міського кредитного товариства. Отримав три золоті медалі «За старанність» та безліч нагород.

Помер Семен Могилевцев у 1917 році. У нього ніколи не було сім’ї і його величезну спадщину поділили численні племінники.

Меценатство у Києві

З ім’ям Семена Могилевцева в Києві пов’язана не одна вулиця, особняк чи будинок. 1909 року він очолив Київське товариство опіки про вищу комерційну освіту. Серед добрих справ мецената була участь у створенні і розвитку Київського політехнічного інституту (член ради попечителів), Жіночої торговельної школи; він один із засновників і також головний опікун Комерційного інституту.

Могилевцев керував перебудовою будинків на Бібіковському бульварі, які стали підвалинами Педагогічного університету ім. Драгоманова. Мецената було обрано почесним членом комітету Київського художньо-промислового музею, скарбником Товариства старожитностей і мистецтва.

У 1914 році Семен Могилевцев подарував Міському музею дві золоті підвіски (колти) великокняжої доби. Могилевцевим було здійснено ряд заходів і в плані охорони здоров’я. Його коштами побудовано лікарню на 40 місць (ріг Великої Васильківської та Лабораторної вулиць). У цій лікарні в роки Першої світової війни було розташовано госпіталь Червоного Хреста при Київській біржі, над цим госпіталем підприємець взяв опіку.

Могилевцев обладнав також рентгенівський кабінет у дитячій лікарні, допоміг із придбанням приміщення для станції швидкої допомоги (вул. Володимирська, 33) та в будівництві лікарні на 30 ліжок у Микільській Слобідці.

Ще одним оригінальним даром Семена Семеновича було електричне освітлення піднятого над Дніпром хреста на пам’ятнику князя Володимира.

Слухи, темна сторона та заповіт

Семен Семенович ніколи не був одружений. Ходили слухи, ніби він не одружився через те, що все життя був закоханий в якусь заміжню жінку і побудував “Шоколадку” для таємних зустрічей з нею.

Ще одна версія свідчить, що прекрасною дамою розбитого серця Могилевцева була дівчина на ім’я Зінаїда. В юності в неї були закохані обидва брата Могилевцева – старший Павло і молодший Семен, але вона вважала за краще першого, і стала його дружиною.

Та як би там не було, 28 лютого 1912 року Семен Семенович склав заповіт. Родове нерухоме майно заповів дочці брата Павла — племінниці Валентині Фогл, значні кошти — жіночому монастирю, церкві та училищам. Проте, через історичні колізії його воля лишилася невиконаною.

А щодо “Шоколадного будиночку” то в нього є своє темне минуле – у свій час будинок належав НКВС. Саме в той час стіни будинку пофарбували в чорний колір. Крім того, в ньому певний час мешкав більшовицький діяч Християн Раковський.

Кажуть, якби будинок був живий, то його стіни і самі могли почорніти від горя. Особливо, пам’ятаючи про долю інших його мешканців – вчених. У тому числі і Миколи Макаренка, єдиного відомого історика, який відмовився підписати рішення про знесення Михайлівського монастиря. Через те, що він намагався врятувати святу Софію Київську, його заарештували і розстріляли.