Про національну ідею

“… В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля…”

(Тарас Шевченко)

Напередодні Дня Незалежності згадується кожний рік свого дорослішання разом з рідною Батьківщиною.

Що для мене незалежність України?

Це перша мрія мого народу, яка справді здійснилась.

Крізь століття боротьби, пошуків, здобутків і втрат, крізь роки жахіть, суму і зневірення, крізь роки єднання і віри… Ми перемогли. Ми є і завжди будемо разом!

Ми об’єднались, щоб здійснити й інші свої мрії та прагнення — побудувати країну, якою пишатимуться наші діти, онуки та всі наступні покоління.

Країну, з якої ніхто не буде їхати “в чужі краї” шукати кращої долі.

Країну, де старість стане теплою гаванню та відплатою за роки самовідданої чесної гідної праці, без зубожіння і остраху, із впевненістю в тому, що попереду роки спокійного забезпеченого життя.

Країну, де молодь буде з дитинства переймати спадок нашого великого народу, відчувати гордість за свою Батьківщину і із задоволенням планувати майбутнє життя, маючи спокійну впевненість, що яку б професію кожен з них не обрав та які б не мав природні здібності, соціальний та майновий стан своєї сім’ї — роки наполегливого навчання дадуть кожному змогу отримати освіту та знайти роботу за спеціальністю.

Говорять, що розвинута країна — це та, в якій люди не знають прізвищ Президента, спікера Парламента, Прем’єр-міністра… Вони живуть, маючи впевненість, що кожен займається своєю справою, яка дає змогу побудувати ВЛАСНЕ щасливе життя — створити сім’ю, придбати та облаштувати житло, народити та виховати дітей, мати хобі та відпочинок.

В щасливих країнах люди живуть СВОЇМИ радощами, прагненнями та здобутками, а не “підживлюються” ненавистю до оточуючих людей, до певних груп, класів, професій чи міст своєї Батьківщини.

Нас постійно ділили на 2 “табори” під умовними назвами “Захід”—”Схід”, “україномовні”—”російськомовні” (хочеться нагадати тим, хто постійно “розкручує” “мовну” тему — що в Україні, на щастя, у достатній злагоді проживають ще як мінімум 7 великих “етнічних” груп).

Пізніше нас стали ділити “за професіями”, налаштовуючи людей проти представників певної професійної групи та “призначаючи” їх винними за все, що відбувається в країні.

Проте на ненависті не можна побудувати Дім, в якому прагнули жити минулі покоління нашого народу і ми самі протягом свого життя. Ненависть приводить тільки до ворожнечі та втрат, ненавидячи один одного не можна відчути себе одним народом.

Всі ми пройшли різний життєвий шлях, маємо різні втрати та здобутки. Дехто скаже, що інші не зможуть зрозуміти його особистий біль та поневіряння, і частково матиме рацію. Проте маємо жити, єднатись, бути та відчувати себе єдиним народом, перш за все і для того, щоб всі втрати не стали марними.

Зараз всім нам, українцям, дуже важко. Всім поодинці та всьому народу, який втрачає своїх синів і з невизначеністю дивиться у майбутнє.

В історії нашого народу було багато трагічних моментів, коли зневірою користувались ті, які прагнули в черговий раз отримати “інструменти управління”, які в черговий раз кидали нас в безодню громадянської війни та анархії.

“Хто був ніким — той стане всім” — все це ми вже проходили.

Це не справдить наші мрії і, на жаль, не поверне втрачених життів.

Всіх нас в черговий раз закликають “не спати”, підігріваючи революційні настрої. Водночас хіба хтось веде широкий соціальний діалог щодо тих очікувань, комплексного бачення країни, яку ми “будуємо”? Чи бачимо ми кінцеву мету у поєднанні всіх паралельних процесів?

Ми звикли об’єднуватись лише проти когось/чогось, а треба об’єднатись не проти, а — навколо.

Будувати можна на певному базисі і таким базисом на мою думку повинна стати національна ідея. Без єдиної національної ідеї, яку усвідомлюватиме та розділятиме народ — омріяна України не справдиться, бо саме вона здатна нас об’єднати.

Яка у нас національна ідея? Куди ми рухаємось?

Чи можемо всі ми висловити національну ідею українців одним зрозумілим висловом?

Багато років національною ідеєю нашого народу була “Вибороти незалежність”. Далі не заглядали, концентрувались саме на виборюванні і це вже було дуже багато.

У 1991 році ми її вибороли. Хто б що не казав — Україна є.

Філософські оцінки того, що Україна не є “незалежною” від зовнішньої політики не мають нічого спільного з боротьбою нашого народу, бо, по-перше, жодна з країн світу не є і не може бути незалежною від зовнішньої політики; по-друге (і це основне) — наш народ боровся саме за “юридичну” незалежність — створення своєї країни. І саме її ми отримали у 1991 році. Україна визнана світом і є незалежною. А отже — нам є що святкувати.

Водночас, що ж сталось з національною ідеєю українців з 1991 року? На жаль, нічого.

Спочатку було захоплене очікування змін і “нового” життя.

І воно дійсно стало новим. Проте не в частині “якості”.

Зубожіння народу, дефолти, розгул злочинності, знищення та пограбування державної власності…

Ми не розуміли, куди ми “несемось, змітаючи все на шляху”. Було напевно не до “національних ідей”. І в цьому, на мою думку, в т.ч. була помилка. Яка продовжується і по сьогоднішній день.

Не знаючи “куди йти” — ми ніколи нікуди не прийдемо.

Хтось скаже — “ми йдемо до Європи”. Дійсно, це нас на певний час об’єднало, і в той же час роз’єднало.

Проте чи усвідомлюють більшість громадян, які хочуть “до Європи”, а що то таке?

Певно це не коли на пляжах моєї рідної Одеси я постійно бачу сміття, яке люди залишають за собою, наглядно демонструючи такий приклад своїм дітям. Або, вимагаючи від держави європейського рівня освіти та медицини — думають, як сховати доходи та уникнути податків.

Європа — це не тільки рівень економіки, стабільна заробітна плата чи достатня пенсія, це і повага до Закону, це і повага до людей.

Якщо ми справді хочемо до Європи, треба це усвідомити та розділяти.

Тож яку Україну ми прагнемо і де ми бачимо СЕБЕ на її шляху?

Ми хочемо добробуту нашим сім’ям, який дозволить жити у достатку та спокійно народжувати дітей, не боячись, що не зможемо дати їм освіту та «путівку у життя».

Хочемо розраховувати, що система охорони здоров’я не допустить, щоб швидка їхала на виклик до наших літніх батьків 2 години, і ми не будемо знати, у кого зайняти грошей на оплату операції, яка продовжить їх життя. Чи не будемо у відчаї дивитись на рецепт лікаря, обираючи “в голові”, що з нього викреслити. Бо на все не вистачає коштів.

Щоб ми не слухали розповіді знайомих людей, яку їдуть працювати та жити закордон, у думках “прокручуючи” можливі сценарії свого життя на чужині — якого ми насправді не хочемо, проте змушені думати про майбутнє своїх дітей. Цей “відтік мізків” відбувається в основному через зневіру знайти роботу з гідною оплатою праці в Україні.

Національна ідея будь-якого народу завжди базується на певному історичному досвіді та ментальних особливостях народу. Чужі, не притаманні народу цінності, не здатні об’єднати людей, особливо в періоди криз та перебудов.

Історичний шлях нашого народу, 26 років незалежності та протестні настрої в межах акції 2000-2001 років, “Помаранчевої” революції 2004 року та врешті трагічні події під час Революції Гідності 2013-2014 років впевнили мене, що першою притаманною нашому народу рисою є свобода.

Українське світосприйняття свободи має певні особливості та відмінності від інших народів. Пам’ятаєте, як під час Помаранчевої революції весь світ був вражений толерантністю, інтелігентністю, гідністю українців? Це і є основною відмінною рисою — при такій етнічній та культурній різноманітності бути виваженими та коректними заради цінностей та майбутнього. Такі ж настрої довгий час були притаманні і Революції Гідності, впритул до трагічних подій січня-лютого 2014 року.

На даний час толерантність потроху зникає зі світоглядних поглядів українців, що має як об’єктивні причини (відсутність економічної злагоди, розгул злочинності, нестабільність), так і суб’єктивні — інформаційне “накручування” революційних, протестних настроїв та стрімко зростаюча чисельність прихильників націоналізму.

Ще з дитячих років я поділяю вислів Бориса Стругацького “Патріотизм — це любов до свого, націоналізм — ненависть до чужого”.

Напевно всі пам’ятають нацистський лозунг “Deutschland uber alles…”. Я не кажу, що це стосується наших подібних висловів, проте це може бути шляхом до такої ідеології, яка у своїх сутності та втіленні не дуже різниться з тими аспектами, проти яких боролись наші “шестидесятники”.

На мою думку рисою більшості українці, які стрімко стали відчувати себе нацією після трагічних подій Революцій Гідності та початку війни на Сході, є якраз патріотизм, а не націоналізм як його крайній прояв, який притаманний невеликій, радикально налаштованій частині суспільства.

Окрім свободи та патріотизму невід’ємними рисами українців є працьовитість, гостинність та душевність. Укранці відкриті, рішучі, мужні, талановиті.

То як всі основні риси нашого народу, наш історичний шлях та цінності об’єднати у одній цінностній ідеї, яка покликана стати вектором розвитку нашої держави, покликана надихати нас, не зважаючи на труднощі — будувати економіку та розвивати громадянське суспільство?

Це питання до кожного з нас.

Можу виразити своє власне відчуття національної ідеї українців наступним висловом — “Вільно дихаємо і впевнені у майбутньому!”.

Для мене цей вислів відображає наші очікування економічного добробуту, нової якості життя, впевненості у завтрашньому дні, відсутності необхідності їхати працювати закордон, нашу толерантність до інших народів, гостинність та дух свободи (волі), який нам притаманний.

Буду вдячна всім за Ваші думки з приводу нашої національної ідеї!

І наостанок — сердечно вітаю всіх з Днем Незалежності України! Ми багато маємо — родючу натхнену землю, гори, річки, море і головне — хлопців та дівчат, які мають сили та бажання побудувати країну на нових цінностях та ідеях. Все буде добре!!! Зі святом!!!

“… Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори…” (Ліна Костенко)

__________

Редакція може не поділяти думки авторів у розділі «блоги».