ВС: Відсутність обгрунтування в касаційній скарзі неправильного застосування норм права — підстава для її повернення


Порушення вимог процесуального закону стосовно вимог до оформлення тексту касаційної скарги, зокрема, щодо необхідності зазначення підстав для касаційного оскарження з детальним обґрунтуванням неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи порушення процесуального права є підставою для застосування судом касаційної інстанції положень п. 4 ч. 5 ст. 332 КАС України, якою встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, зокрема, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши касаційну скаргу за позовом до Пенсійного фонду про визнання протиправними дій, зобов’язання провести перерахунок пенсії.

Суд, зокрема, вказав, що в тексті касаційної скарги повинні зазначатися підстави для касаційного оскарження з детальним обґрунтуванням неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи порушення процесуального права. Такі підстави викладаються в касаційній скарзі з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням положень (пункту, частини, статті) закону або іншого нормативно-правового акта, який застосований цим судом при прийнятті відповідного висновку. Це дозволяє суду касаційної інстанції на виконання вимог ст. 341 КАС України перевірити правильність застосування норм матеріального і процесуального права у конкретній справі.

Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються, зокрема, обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд також врахував практику Європейського суду з прав людини, яка сформована у низці рішень та зводиться до того, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема:

  • щодо умов прийнятності скарг;
  • такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою;
  • такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства;
  • держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі;
  • умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви;
  • зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Ухвала Верховного Суду від 31 серпня 2018 року у справі № 813/179/18 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76221555.