Свобода слова в Інтернеті: практика ЄСПЛ та регулювання Інтернету за законодавством України

ГО «Платформа прав людини» розпочала серію вебінарів, під час яких розглядатимуться правові аспекти поширення інформації в Інтернет.

Темою першого вебінару стала «Свобода слова в Інтернеті», яку висвітлювала юрист Людмила Опришко. Lойер також долучився до слухачів та зібрав для вас ключові тези презентації.

Один із основних принципів Інтернету є: Те, що застосовується офлайн, має однаковою мірою застосовуватись онлайн. Іншими словами, на поширення свободи висловлювань, на поширення інформації в Інтернеті не можуть застосовуватись більші обмеження, ніж ті, які існують для друкованих ЗМІ.

Водночас, Інтернет має свої особливості, які також необхідно враховувати. Це, зокрема, фактори впливу, доступності, тривалості, асинхронності.

Серед статей Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, цьому питанню присвячена стаття 10, яка стосується свободи вираження поглядів.

Стаття 10 Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Разом з тим, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод містить умови допустимості обмеження права на свободу висловлювання.

Насамперед зазначається, що обмеження мають бути встановлені законом, який, в свою чергу, повинен відповідати критеріям ясності та передбачуваності; бути оприлюдненим та доступним для ознайомлення.

По-друге, обмеження можуть встановлюватись тільки для досягнення легітимної мети, яка визначена § 2 статті 10 Конвенції. З іншою метою вводити обмеження заборонено.

Обмеження повинні бути необхідними в демократичному суспільстві, а саме:

  • для їх введення повинна існувати нагальна суспільна потреба (оцінюється контекст, суспільний інтерес, статус особи та її вплив тощо);
  • обмеження повинне бути пропорційним законним цілям;
  • мотиви введення обмежень повинні бути відповідними та достатніми.

Європейська конвенція та практика Європейського суду.

Автор зосередила увагу на таких важливих справах, які стосуються Інтернету:

1. «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України»

Ця справа є важливою тому, що вперше Європейський суд розглядав питання про те, чи можуть журналісти традиційних ЗМІ використовувати інформацію з Інтернету, і чи може бути Інтернет джерелом права. І друге питання, яке випливає з першого: якщо журналіст може використовувати  інформацію, отриману з Інтернету, то чи захищений він при цьому; наскільки він захищений; чи застосовуються ті самі стандарти захисту права на свободу слова для журналістів, які використовують як джерело інформації друковані ЗМІ, телебачення та радіомовлення, до журналістів, які використовують інформацію з Інтернету.

Ситуація, яка лежала в основі цієї справи полягала в тому, що газета «Правое дело», яка вдавалась в Одесі, передрукувала інформацію, яку вона знайшла на Інтернет-сайті. На цьому сайті було оприлюднено анонімного листа начебто колишнього працівника Управління Служби безпеки України в Одеській області. І в даному листі було зазначено про факти зловживання владою самим Управлінням, про те, що Управління «кришує» злочинну діяльність інших угроповань, і було названо декілька осіб, яких чітко звинуватили у вчиненні дуже тяжких злочинів. І один мешканець Одеси, на сьогодні дуже відомий, впізнав себе серед фігурантів цього листа і пред’явив позов до редакції газети «Правое дело».

Разом з тим, оприлюднивши цей анонімний лист, заступник редактора розмістила редакційну замітку прямо під текстом анонімного листа, в якій йшлося про те, що піблікація вказаного листа здійснюється, тому що у ньому викладено дуже серйозні звинувачення, які не можуть не турбувати, і журналісти, здійснюючи громадський контроль за діяльністю Служби безпеки України, не можуть це залишити поза увагою. Але з іншого боку редакція не знала, чи це правда, чи ні, і тому готова надати всім особам, яких згадано в листі або інших, хто захоче висловитись з цього приводу, шпальти газети для того, щоб доповнити цю інформацію або, навпаки, спростувати, або навіть провести дискусію.

Коли справа розглядалась українськими судами, вони вказали, що оскільки газета не може довести, що інформація з анонімного листа є достовірною, то в такому випадку, була поширена недостовірна інформація і редакція повинна нести за це відповідальність. Її зобов’язали спростувати цю інформацію, головного редактора зобов’язали вибачитись та стягнули відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 15 тисяч гривень (близько 3 тисяч доларів).

Перед юристами, що звернулись до Європейського суду, стояло завдання, показати добросовісність журналістів, адже отримавши цю інформацію, доступ до якої, є і у інших людей, він її просто передрукував в друкованому ЗМІ. Якби таке відбулось із звичайного ЗМІ в іншу газету, то це була б підстава для звільнення редактора від відповідальності. А оскільки передрук відбувся із Інтернету, то на редактора наклали суттєві санкції.

Європейський суд, розглянувши цю справу, зробив декілька важливих висновків. По-перше, поширення інформації в Інтернеті та друкованих ЗМІ певним чином відрізняється. Але забороняти журналістам мати Інтернет як джерело інформації не дозволено. Європейський суд ухвалив рішення, в якому вказав на порушення права на свободу висловлювання.

Також він зазначив, що рішення суду про те, що редактор повинен публічно вибачитись не грунтується на законі, адже жоден нормативний акт країни не предбачав такого способу правовго захисту. Окрім того, українське законодавство гарантувало журналістам, які працюють в друкованих ЗМІ право передруку з інших друкованих видань без будь-яких санкцій, без відповідальності за зміст контенту, а от передруковувати з Інтернету не можна було. І саме законодавство було дуже суперечливим. І з огляду на це було також встановлено порушення принципу законності, статті 10 Конвенції прав людини.

2. «Ahmet Yildirim проти Туреччини» (доступ до Інтернету)

Справа стосувалась пошукового сервісу Google-Sites. Ахмет Їлдірім – науковець, який працює в Туреччині, вів на цій платформі свій Інтернет-сайт і публікував та зберігав свою інформацію.

Інший користувач розмісив на своїй сторінці, в межах цієї платформи, пост, в якому принизив пам’ять про ім’я Мустафи Ататюрка, який є історичною постаттю, що дуже поважається в Туреччині. І за будь-яку зневагу до цієї особи може настати відповідальність, в тому числі і кримінальна. Тому щодо цього користувача було порушено кримінальну справу.

У зв’язку з провадженням у кримінальній справі, прокурори Туреччини звернулись до суду з проханням заборонити доступ до цього негативного контенту. І суд надав таку заборону. Проте, коли потрібно було ухвалювати рішення суду, Туреччина стикнулась із проблемою, як це зробити технічно. В результаті було обрізано доступ до всієї платформи, що мотивували відсутністю технічної можливості виконати рішення іншим способом.

І от коли Ахмет Їлдірім захотів отримати доступ до свого контенту, він цього зробити не зміг. Він почав процедуру оскарження. Коли в національних судах він не домігся того, щоб скасувати таку заборону, він звернувся до Європейського суду, який в свою чергу, звернув увагу на те, що Інтернет це дуже важливе джерело інформації. Влада Туреччини, яка законним шляхом обмежувала доступ до контенту, не досягла балансу. Потрібно було обмежити доступ тільки до того сайту, який містив негативний контент. І не забороняти доступу до тих ресурсів, які такого контенту не містили.

Ця справа є важливою та показовою і для наших сьогоднішніх реалій, оскільки продовжується тенденція до обмеження тих чи інших Інтернет-ресурсів, що не завжди відповідає принципу пропорційності, тому ця прецедентна справа проти Туреччини може бути серйозним підгрунтям для дискусій щодо обмеження доступу до тих чи інших ресурсів в Україні.

3. «Delfi AS проти Естонії» (коментування в Інтернеті)

Справа стосується мови ворожнечі, а конкретніше коментарів, які були роміщені на веб-порталі Delfi AS. Комапнія Delfi – це великий інтернет-агрегатор і новинний портал, який фактично виконує функції ЗМІ. Цей портал дозволяв своїм користувачам під певними аналітичними статтями розміщувати коментарі.

На сайті була опублікована стаття, яка стосувалась будівництва доріг, які би з’єднували Естонію з маленькими островами, в той період, коли замерзає море. Йшлось про те, що розробляється певний проект, і було вказано підрядника, який виконуватиме ці роботи. Компанія-підрядник та її керівник були доволі відомими в Естонії. І ось під цією статтею почали з’являтись коментарі з відвертими погрозами життю, здоров’ю вказаної особи.

Адвокати цього біззнесмена звернулись до Інетрнет-порталу з вимогою видалити ці погрози і дати дані, які могли б ідентифікувати цих людей. Інтернет-портал видалив коментарі, але певний час вони все таки залишались в мережі. Тому адвокати звернулись в суд з вимогою відшкодування моральної шкоди і звертали увагу судді на те, що надаючи дозвіл на розміщення коментарів на сайті, Інтернет-портал заохочував все більше читачів заходити на цю платформу і таким чином збільшував свої прибутки. Тому одного тільки факту видалення коментарів недостатньо для того, щоб поновити права клієнта.

Як результат розгляду даної справи, суд стягнув суму компенсації, яка дорівнювала близько 370 євро. Юристи, які захищали Інтернет-портал не погодились з такою позицією і звернулись до Європейського суду з прав людини. Суд, в свою чергу, зазначив, що порушення статті 10 Конвенції не було. Він звернув увагу, що Європейська конвенція не захищає мову ворожнечі. Надаючи можливість коментувати матеріали, портал повинен створити можливість премодерації, а не постмодерації, тобто проводити аналіз контенту ще до того, як він оприлюдюється. Оскільки портал цього не робив, а заохочення до дискусій впливали на прибутки, а також зважаючи на те, що сума компенсації була незначною для такого великого порталу, Європейський суд погодився з тим, що в даному випадку не було порушено права на свободу висловлювання.

4. «Węgrzynowski and Smolczewski проти Польщі» (доступ до публічних Інтернет-архівів)

Ця справа стосувалась права на захист приватності в Інтернеті. В ній піднімалось питання того, чи можна для захисту інтересів заявників вимагати зняття певного контенту із сайту, зокрема такого, що принижує честь, гідність та ділову репутацію.

Справа стосувалась адвокатів, щодо яких була поширена недостовірна інформація. Після того, як газета програла таку справу, вона оприлюднила спростування в друкованому ЗМІ. Така ж стаття, яка містила недостовірну інформацію, була розміщена на Інтернет-порталі газети. Але адвокати під час розгляду справи не звернули на це уваги і жодного спростування щодо цієї статті не було. Коли адвокати надали начення цій публікації, вони звернулись до суду і вимагали прибрати цей контент з Інтернету. Польські суди, розглянувши аргументи сторін, вказали, що такі дії спричинять чистку архівів, відповідно, до цієї інформації вже ніхто ніколи не матиме доступу. Це невиправдано. Якщо якась газета оприлюдинал недостовірну інформацію, вона публікує спростування. Але в архівах буде і газета, в якій була перша стаття і власне це спростування. Переглядати архіви не можна. І Європейський суд, розглядаючи цю справу, цілком підтримав таку позицію.

Щодо регулювання Інтернету за законодавством України загалом, то варто сказати, що Інтернет не має окремого правового регулювання в Україні.

Поширення інформації у «Всесвітній павутині» регулюється загальними правовими актами, серед яких можна виділити відповідні норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Законів України «Про телекомунікації», «Про авторське право і суміжні права», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про рекламу», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Серед статей Конституції, які регулюють дане питання, варто виділити:

  • Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

  • Стаття 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

  • Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Важливі Закони в сфері свободи слова:

Цивільний кодекс України:

  • Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію (ч. 1 ст. 302 ЦК)
  • Юридична особа має право на…інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати (ч.1 ст. 94 ЦК)

Закон України «Про інформацію»:

  • Стаття 5. Право на інформацію
  1. Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів.

Закон України «Про доступ до публічної інформації»:

  • Стаття 1. Публічна інформацію є відкритою, крім випадків встановлених законом.
  • Стаття 3. Право на доступ до публічної інформації гарантується обов’язком розпорядників інформації надавати і оприлюднювати інформацію, окрім випадків, передбачених законом.

Щодо цього питання в Україні є й напрацьована судова практика.

Основним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані повідповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

/пункт 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»/

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *