Клуб холодні ноги: як жінці працювати зі злочинами проти життя

Люди, які не працювали в правоохоронних органах, навіть не уявляють, скільки злочинів у нашій державі вчиняється щодня. І скільки з них тяжких і дуже страшних…

Ми знаємо, що розкриттям/розслідуванням цих злочинів щодня хтось займається. Та не знаємо, що відчувають ці люди, які емоції вони переживають, не знаємо — як воно спілкуватися зі злочинцями, які ріжуть, катують, вбивають… А як воно працювати з ними жінці?

Олександра Парамонова одна з тих жінок, якій довелося працювати зі злочинами проти життя. Вона нам розповіла про роботу жінки в прокуратурі, а також про те, що замовчують і, зазвичай, не розповідають.

Деякі історії із її практики просто шокують, тому людям зі слабкими нервами краще не читати.

Олександро, де ви працювали?

Я близько восьми років працювала в прокуратурі – у відділі із найдовшою на той час назвою: “Відділ нагляду за додержанням законів при розслідуванні злочинів проти життя та підтримання державного обвинувачення у суді” якогось там управління…

Навіть, на будь-якій атестації чи переатестації прокурорів, керівництво дуже полюбляло запитувати назву мого відділу, чим вводило в ступор молодих прокурорів.

Але в прокуратурі нас називали простіше – “убойный отдел” чи “клуб холодні ноги”. Не дуже приємно, але маємо, що маємо.

Розкажіть, чому саме цей відділ? Адже, здавалося б, це не жіноча справа.

У прокуратурі я почала працювати ще за часів старого КПК (я такий собі мастодонт прокуратури). Тоді для помічників прокурорів все було по-іншому, не так як зараз.

Коли молоденький, зелененький спеціаліст із наляканими очима після академії йшов на роботу до прокуратури, то приблизно рік він повинен був пропрацювати (простажуватися) на усіх напрямах роботи помічника прокурора (зараз ця посада називається – прокурор). І на якому напрямку роботи він виявляв більше здібностей та своєї зацікавленості в роботі – за тим напрямом його і закріплювали після атестації (ну і за умови, якщо були вільні місця).

Оскільки ще з дитинства я вважала себе великим слідчим, завжди билася з хлопцями та займалася спортом, – то мій вибір був очевидним – тільки “убойный отдел”. Але вже через тиждень роботи я збагнула, в яке пекло потрапила. Рюмсати було пізно, батькам скаржитися – соромно. З цього і почалося моє доросле життя.

Які цікаві справи довелося вести?

Здебільшого, робота прокурора (або слідчого) на цьому напрямі не дуже цікава. Це тільки у фільмах показують хитрого і розумного серійного вбивцю, який складає трупи у дивакуваті форми та придає їх стародавнім обрядам. Тільки у фільмах справедливий та чесний детектив “гоцає” по всій країні в пошуках цієї надлюдини.

Більшість вбивств, які ми зі слідчими розслідували – були вбивства безхатьків, вбивства під час спільного вживання спиртних напоїв та під час сімейних сварок. Тільки кров, кров, море крові завжди. Але були й цікаві історії. Особливо цікавими були вбивства на замовлення.

Завдяки таким справам я зрозуміла, що в цьому житті не можна нікому довіряти. Коли партнери чи брати, пропрацювавши близько двадцяти років пліч-о-пліч, починають ділити бізнес, і як показує статистика таких справ, – партнеру дешевше вбити друга, ніж поділити з ним бізнес.

Була і справа, де один виконавець вбивства намастив невідомою рідиною (отрутою) автомобільну ручку. При потраплянні цієї отрути на шкіру людини, вона одразу всмоктується в організм і протягом тижня людина помирає від серцевого нападу. Звучить як фантастика, правда? Злочин розкрили. Пам’ятаю, як ще довго цей злочинець і його син погрожували мені та моїй дитині розправою.

Була і справа священника релігійної секти. Він три дні бив, ґвалтував, вбивав свою дружину та сестру, знімаючи це на телефон. Вони настільки його боялися, що всі побої сприймали мовчки, навіть сусіди не чули криків. Після вбивства він сам почав голосно поводитися і тільки тоді сусіди викликали поліцію.

Перші працівники поліції, які приїхали на виклик і відкрили двері, мовчки розвернулися і побігли. Побачити те, що було у квартирі та адекватно сприйняти – не може нормальна людина. Потім прибули «убойники». Вся квартира була просто залита кров’ю. Два роздягнутих трупа лежали на ліжку: зняті скальпелі, вирвані очі, зламані кістки пальців ніг, животи випороті та вийняті органи. Якісь з органів цей “священник” зварив та з’їв на кухні.

Стіни були розписані кров’ю жертв хрестами та словами з Біблії. А сам вбивця сидів на полу, залитий кров’ю, з очима дружини в руках та її скальпом з волоссям.

Чи до такого мене готувало життя чи моя академія? Ні, звичайно ні. Під час допиту вбивці, він усім видом показував, що він, начебто, душевно хвора людина. І щоб поспілкуватися з ним, необхідно було ставати з ним на одну площину і спілкуватися через призму релігії.

Через годину такого допиту я твердо знала – він абсолютно здорова людина, хоча ніхто з оперативної групи в це не вірив. Ну не може психічно врівноважена людина таке вчинити. І тільки комплексна судово-психіатрична експертиза підтвердила мої слова. До викриття таких негідників я мала і маю хист.

Працювала я в групі по розслідуванню злочинів відомого Оболонського стрілка, на рахунку якого десятки підтверджених та непідтверджених вбивств. Він самостійно виготовляв зброю та набої, а потім відстрілював її на пересічних громадянах. Його схований склад зі зброєю й досі шукають в Оболонських лісах.

Було багато і курйозних випадків. Ось, наприклад, коли я приїздила з відділом міліції спеціального призначення на затримання до одного кримінального авторитета. Ми увірвались до нього додому, піднявши шум, а він… і далі солодко спав. І стоїмо ми такі, і не знаємо, що робити. Якось і людину будити не ввічливо (а вважали, що він взагалі буде відстрілюватись). Коли він розплющив очі та побачив багато чоловіків в масках та з автоматами, то задав мені єдине питання: “пані прокурор, а навіщо стільки понятих?”

Це було і смішно, і дивно. А в людини, як потім з’ясувалося, така ситуація була не вперше. І навіть, після його затримання і ув’язнення, – раз на рік, у мій день народження, якимось чином мені передавалися під двері прокуратури квіти та торт. Це було дуже смішно і дуже мило. Вважаю, що завжди необхідно залишатися людиною.

Взагалі, що відбувалося по ту сторону “нормального життя”? 

Доречне питання. Коли об одинадцятій годині їдеш додому (це за умови, коли не було ніяких нічних виїздів на трупи), дивишся на те, як у кафе та ресторанах розважається молодь. А я настільки виснажена, що хочеться тільки доїхати додому, поцілувати дитину, яка вже спить, і просто впасти на ліжко.

Є робота в прокуратурі, а є – життя. Це різні речі. Я не кажу за інші напрями роботи прокурорів. Я розповідаю лише за той, де я працювала. Це зараз молодь у прокуратурі розслабилася, а коли я працювала – були “драконівські” правила. В суд – у формі. І байдуже, що влітку спека: я особисто, і багато дівчат втрачали свідомість. Це нікого не обходило. Взуття закрите, завжди капронові панчохи. Спідниця – до середини коліна. Мінімум прикрас, волосся підібране. Все інше – каране діяння.

Чи було страшно за час роботи?

Звісно було, тут соромитися нічого. Але у боротьбі закалялася сталь. Як лікарі бояться звичайнісінької простуди, так і прокурори на цьому напряму бояться випускати свою дитину гуляти у двір. Погрози в адресу моєї родини та дитини лунали так часто, що деякий час моя дитина ходила з охоронцем.

Відголос прокуратури залишив свій відбиток на мені: я не відпускаю дитину саму гуляти на двір, він не їздить до дитячих таборів; моя дитина постійно під наглядом, а вдома скрізь відеоспостереження.

І поки я не можу пояснити своєму сину, чому все саме так. Він зараз мене не зрозуміє.

Та в мене є одна риса: чим більше мені погрожують, тим твердіше я стою на ногах. Я ніколи не виходила зі справи, коли мені погрожували. Мені передавалися такі справи, де чоловіки-прокурори тікали з підтримання державного обвинувачення. Я уважно вивчала справи і можу відверто сказати – жоден невинний не був мною покараний, або суддею в моїх справах, де я була державним обвинувачем.

Була навіть справа, де під час сімейної сварки жінка вбила чоловіка – під час самозахисту. Постійні знущання, побої та насильство довели жінку до таких дій. Вивчивши справу та оцінивши в сукупності докази, я перекваліфікувала даний злочин і попросила у судді, як у нас кажуть, “менше меншого”. Рішення суду було таким же, як і та міра покарання, про яку я просила в дебатах. Вважаю, що завжди треба поступати і по Закону, і по Совісті.

Траплялись загрози життю?

Траплялися, і не один раз. Але в мене є дуже погана риса – я все пам’ятаю і ніколи не пробачаю. На цьому все.

Що найбільше вас вразило за цей період?

Найбільше мене вражали не самі злочини та вбивці, не шалений графік роботи в прокуратурі, не постійне емоційне виснаження – а ставлення колег один до одного.

Коли, наприклад, ти приходиш до заступника прокурора району і кажеш, що не можеш чергувати в суботу, оскільки в тебе дитину ні з ким залишити, а він тобі відповідає: “та нічого, приводь малого, на стільцях заночуєте!” В таких випадках хотілося виписати йому з ноги “вертухана”. Ну як він не розуміє, у самого ж двоє дітей! Або дівчата, які полюбляли красти один в одного заяви зі столів та палити їх. Хіба ж це професійно? Такі речі просто добивали.

Як вам вдалося абстрагуватися?

Ви дійсно хочете знати? На “убойному” напрямку працювали, зазвичай, не більше року, потім переводилися. Нормальній людині дуже важко і з ненормованим графіком роботи, і в емоційному плані. Хто працював більше – тут або “кукуха” з’їде, або пити.

Інколи приходиш додому і єдине, що бажаєш – це випити вина, прийняти душ і лягти спати. А завтра знову – в це пекло.

Чи не виникало у вас хоч раз бажання побити злочинця?

Звичайно. Якщо душа людини жива – вона не може миритися зі злом. Найтяжче мені давалося (в емоційному плані) розслідування злочинів щодо зґвалтування чи вбивства дітей.

Коли бачила ґвалтівника дитини, в мене виникало почуття нудоти, хотілося просто закрити очі та не бачити цю огиду перед собою. Але ж є закон. І ми до цієї нелюді повинні на “ви”, розумієте?

Найжахливіший випадок моєї прокурорської практики. Звичайні розлучені батьки. Одного дня мати забирає дитину від батька і не повертає, батько заявляє в міліцію. Зареєстрували, сприйняли без особливої уваги, — скільки таких випадків?

Через тиждень дзвонить дівчинка батьку і каже, що на якійсь невідомій квартирі, де мати з подругою і якимось священником (знову релігія), просить її відшукати. На вуха підняли увесь райвідділ поліції. Поки узяли НСРД по телефонам, пройшло ще два дні. Знайшли квартиру, відкрили… труп дитини. Мати, подружка та священник якоїсь невідомої віри задушили дівчинку та приготували її печінку. Начебто вона придає безсмертя.

Ви розумієте, що ми запізнилися на два дні? Тому що не вистачало людей для пошуків, тому що не вистачало технічного обладнання. Близько місяця увесь райвідділ практично не працював: хто звільнився, у когось – просто шок. Ви розумієте, як нам було дивитися батьку дівчини в очі? Це неможливо забути, неможливо ніколи.

Чи впливала робота на ваш емоційний стан чи особисте життя?

Звичайно. Пропрацювавши в прокуратурі, можу сказати – жінкам там не місце! І я, і мій колишній чоловік були прокурорами. Ми були і на роботі, і вдома прокурори – принципові та суворі. Мене дитина не бачила, я пропускала дитячі виступи в садочку тільки через цю роботу. Я не бажаю такого життя жінкам – це чоловіча робота.

Чому ви пішли? Не жалкуєте? Чи могли/хотіли б ви повернутися?

Все просто. Прокурор на своєму напрямі роботи працює максимум з 5-7 документами. Тобто, складає він 5-7 видів документів. У 2016 році склалася така ситуація, коли прокурори почали масово звільнятися, і на керівні посади почали набирати молодиків, які, окрім своїх амбіцій, не могли, особисто мене, вже навчити нічому.

Разом з тим і зарплатня була така, на яку самостійно неможливо було існувати. Я вже придивлялася до адвокатури, адже адвокат для мене – це взірець юридичного досвіду, як не крути. Ті адвокати, яких я знала, були розумні та поважні юристи.

Чи жалкую я? Спочатку так, звичайно. Професійна деформація робить свою справу: я хвилювалася, що нікому не потрібна, не розуміла, як так: працювати вдома, в кафе, в офісі та підлаштовувати графік роботи під себе. Хіба ж це можливо? А як же наради о 08:30 кожний ранок? Як це прийти у джинсах на роботу?

Найскладнішим для колишнього прокурора – це перебудуватися. Але згодом зрозуміла, наскільки широка та інтелектуальна робота в адвоката. За три роки своєї практики в мене вже є виправдувальні вироки. Я дуже шкодую, що не звільнилася раніше.

Чи хотіла б я повернутися? Такі пропозиції були. Але я точно знаю, що я на своєму місці. Нехай прокурорською роботою займаються молоді та гарячі серця.

Якою в ідеалі має бути ця система, щоб ви повернулися?

Однозначно без жінок. Жінки повинні виховувати дітей, займатися собою та домогосподарством, чекати своїх воїнів додому – це їх головне завдання. Повірте, я, як колишній прокурор, знаю про що кажу.

Якою повинна бути система? Все просто: підніміть прокурорам зарплатню на нормальний людяний рівень, дайте гідний соціальний пакет (лікування, страхування, пільги), встановіть максимальну відповідальність за корупцію. І все буде “бенч”.

Чому вас навчив досвід роботи в прокуратурі?

Тільки одному: це моя школа життя, якій я вдячна. Я вдячна, що не розгубила там себе. Це період мого життя, який, на щастя, закінчився. І я не хочу, щоб там працювала моя дитина.

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *